Тореадори з Васюківки
- Автор: Нестайко Всеволод Зіновійович
- Год: 2003
- Язык: украинский
- Жанр: Прочее научное
Электронная книга - «Тореадори з Васюківки». Краткое содержание книги:
— Ой! Утонув! Утонув!.. Утопленика витягли!
— Де?
— Де?! — аж підскочили ми. І кинулися туди, куди вже бігли люди.
А що? Коли б при вас кричали «утонув! утонув!», ви б хіба стояли на місці? Ви б, забувши все на світі, теж кинулися туди. Тим паче, коли ви тільки-но думали про те, щоб кого-небудь урятувати! Може ж, ви там ще знадобитесь... Та й до того якщо врахувати, що ви ще ніколи в житті не бачили справжнього живого утопленика... Тобто не живого, звичайно... а взагалі... ну, одним словом, утопленика.
— Де? Де? Де? Де? — шмигляли ми серед людей, намагаючись побачити щось. Але люди стояли тісно, і ніякого утопленика не було видно.
Тоді ми кинулися навкарачки — і між ногами, між ногами — як собачата... Нарешті побачили. На піску голічерева лежав хтось великий і довгий, а верхи на ньому сидів худенький, гостроносенький, уже немолодий чоловік з кущиком сивуватого волосся на грудях і робив йому штучне дихання. Раз! Два! Раз! Два! Раз! Два! Методом Сильвестрова.
— Давайте тепер я,— змінив гостроносого кремезний, аж начорно засмалений рятувальник, який щойно підплив на своєму човні. Видно, він відчував себе дуже ніяково, що не він врятував утопленика, а звичайний собі чоловік, та ще й такий непоказний...
Ми придивилися до утопленика. Це, безперечно, був один з отих гариків-мариків, бо на шиї в нього висіла на ланцюжку підкова, а на руці було «виколото» серце, пробите стрілою, і під ним текст: «С юных лет счастья нет»...
Двічі мінялися гостроносий з рятувальником, а утопленик все ще був неживий. У натовпі гомоніли:
— Такий молодий!
— От горе!
— А як же це сталося?
— Кажуть, заплив за буйок і там його чи корчі схопили, чи що!
— Ох, оцей Дніпро, скільки він життів забирає!
І раптом утопленик розплющив очі... У натовпі збуджено загули.
Утопленик підвів голову, обводячи людей каламутними очима, сперся на лікті. Гостроносий, що саме робив йому штучне дихання і сидів на ньому, втягнув носом повітря, поморщився і вигукнув:
— Та він же випивший!
Рятувальник теж нахилився до утопленика:
— Авжеж! Тхне, як з бочки!
— Ах ти ж чорт!
— Ну й сучий син!
— І полізло, п'яне, у воду, щоб йому!..
— В таку спеку пити — то смерть!
— Ото тобі й корчі.
— Такий молодий! — чулося звідусіль.
Гостроносий, все ще сидячи на воскреслому п'яному
«утопленикові», дивився-дивився на нього, а тоді звів руку — ляп, ляп! — його по пиці долонею, аж задзвеніло.
— Правильно!
— Так його!
— Щоб знав, як пити! Як людей нервувать!
— Думали, що він нещасна жертва, а він!..
— Ще йому, ще!
— І ми можем додати!
Натовп настроєний був уже весело, напруження спало.
Гостроносий більше ляпасів не давав, рвучко підвівся, переступив через «утопленика» і пішов геть. Натовп розступився перед ним, даючи дорогу.
— Нічого, ми його у витверезник одвезем, там з ним поговорять,— бадьоро казав кремезний рятувальник, беручи «утопленика» під пахви і ведучи до човна.
— Ти хоч би спасибі сказав людині, що врятувала тебе!
— Хоч би прізвище дізнався.
— Думаєш, легко було йому такого бугая з води тягти! — гукали люди вслід «утопленику». Але той тільки дурнувато витріщався,— видно, ще не прийшов до тями.
Човен одплив. Люди почали розходитися.
— Ой! Треба ж годинник покласти! — зойкнув я, тільки тепер згадавши, що все ще тримаю його в руці. Кинулися ми з Явою назад. Туди-сюди поткнулися. А де ж сірі штани? Нема сірих штанів. Може, не тут, може, лівіше... І там нема... Ой лишенько! Що ж це таке? Дядьку, де ви? Миготять перед нашими очима сотні облич і всі незнайомі. Здається, не тут... Далі... Ой, ні! По-моєму, назад!.. Ні-ні, вперед... Ні, я тобі кажу, назад... А може, справді вперед? Бігаємо ми взад-вперед, не можемо знайти ні місця того, ні дядька-артиста, ні сірих його штанів. Та й як же його знайдеш, коли всюди і пісок однаковий, і люди однаково голі, ніяких тобі особливих прикмет!
Ой, нащо ж нам був той фальшивий утопленик?! Що ж тепер буде?!
— Ану, Яво, давай у воду! Може, той артист ще плаває. А я по берегу побігаю.
Роздягнувся Ява, шубовсть у річку.
А я берегом бігаю. Далеко одбігать не наважуюсь, щоб хоч Яву не загубити. Але бігаю весь час. І людям в обличчя заглядаю...
Через півгодини вилазить Ява з води. Хекає знесилено:
— Нема...
— Може, він... втопився? — розгублено кажу я.
— А штани? Штанів же нема... А поплив він без штанів...—переконує мене Ява.— Та й плаває він так, що море тобі перепливе і не втопиться.