Повний місяць
- Автор: Кокотюха Андрей Анатольевич
- Год: 2014
- Язык: украинский
- Год: Нора-Друк
- ISBN: 978-966-8659-38-6
- Жанр: Другие детективы
Электронная книга - «Повний місяць». Краткое содержание книги:
Розгадати таємницю сатанівського лісу береться бойовий офіцер, фронтовик Андрій Левченко. Разом із ним у небезпечній грі — Ігор Вовк, який утік із сталінського концтабору, жорстокий капітан НКВД Віктор Сомов, ватажок дезертирів Жора Теплий та повстанський сотник на псевдо Грім. Їхні долі сплелися в тугий вузол, вони небезпечні один для одного, кожен має свій секрет. Але життя кожного, а заодно — й кохання втікача Вовка, залежить від того, кому вдасться вистояти в двобої з перевертнем. Якщо вовкулаки, звичайно, реальність, а не породження людського розуму та генія…
Нова гостросюжетна історія від Андрія КОКОТЮХИ — детективний трилер, виконаний у популярному стилі ретро–роману. Дія захоплює з перших сторінок. А фінал обіцяє несподіванки, яких не чекав, за його зізнанням, сам автор.
Тіло знайшли в кущах. Виявив Володька, місцевий пастушок, сирота, якому ще з літа довірили пасти тих корів, котрі дивом пережили окупацію. За це хлопцеві давали молока й хліба, по черзі годували. Володька приймав усе з мовчазною вдячністю, говорив мало, і, коли Андрій якось зустрів його вперше, вирішив — німий. Йому пояснили: коли минулої осені тут почалася каральна операція, хлопчина ледь устиг втекти до лісу. Сам бачив із укриття, як вбивали маму та бабусю. На короткий час мову дійсно мов відібрало. Потім уміння говорити повернулося — бажання особливого не було.
Але все одно криваве видовище в кущах неподалік від битого шляху вулиці стало для пастушка шоком не меншим, ніж загибель рідних. Люди, чиї будинки стояли неподалік, чули навіть крізь зачинені вікна пронизливий крик переляку.
Саме хлопчачий лемент вигнав їх на двір рано вранці.
Тож коли Левченка підняв черговий, і він разом із ним примчав мотоциклом на місце, довкола бездиханного тіла Сомова товклися настрашені громадяни. Отже, якщо тут і були якісь сліди, їх устигли затоптати.
Звичайно, потім наспів Антон Савич. Сам Андрій у наказовому порядку звелів присутнім розійтись. Знаходитися вдома треба тим, у кого нема роботи. Тим же, в кого вона є — бути на робочих місцях. Вважав своїм обов'язком додати: всякий, хто поширюватиме чутки, стане посібником злочинців, за що закони військового часу передбачають максимально суворі покарання.
Звісно, не налякав. Розумів це: роти не позакриває, не зашиє, тим більше — не розведе своїм наказом людей по норах, аби сиділи, не рипалися й боялися собі на самоті. Чутки поширяться Сатановом досить швидко.
І головною буде навіть не нагла смерть начальника місцевого НКВС.
Хижак–убивця, ким би він там не був: безумною людиною, велетенським скаженим вовком чи міфічним перевертнем, — тепер уже не чигає на свої жертви в лісі. Не стереже їх на околицях. Він глупої ночі запросто гуляє вулицями Сатанова, шукаючи собі нову жертву. Нині це капітан Сомов. Наступною жертвою може стати всякий, хто бачив його закривавлений труп. А потім, якщо всі заховаються по хатах, зачиняться зсередини та сидітимуть, наче миші, звір не зупиниться.
Повноправний володар мороку сам прийде в кожний дім.
Так селище впевнено й невмолимо огортав страх — серед білого дня.
— Як думаєте, Андрію, чого далі чекати? — запитав Нещерет, коли тіло Сомова поклали до моргу поруч із вчорашніми трупами, й додав: — Іронія долі, погодьтеся.
— Ви про що?
— Кримінальні злочинці лежать поруч із офіцером державної безпеки.
— Не бачу іронії. Перед смертю всі рівні. Це лиш підтверджує відому істину. А ось чого чекати… Яка відповідь вас цікавить, Савичу?
— Бажано — правдива.
— Я не збираюся брехати. Тим більше — вам. І ви, і я надто багато знаємо про, скажемо так, деякі особливості того, кого люди вважають скаженим звіром. Але через напад саме на Сомова варіантів найближчого розвитку подій виникає аж… кілька. Жоден вас не втішить.
— А вас?
— Та й мене… Спробую пояснити, Савичу. Дотепер, хай це прозвучить неправильно й цинічно, жертви оцих нападів у дійсності мало, кого цікавили. Навіть Люба, ваша медсестра — хто вона? Ми з вами її знали, шанували, говорили з нею. Дівчина могла поплакати, згадавши якесь своє горе, сміялася з чиїхось жартів. Була живою, веселою, сумною, мала свої радості, труднощі, клопоти — але все одно її нагла смерть нікого не зачепила, не стривожила, не вразила.
— Мене вразила, Андрію, — спокійно зазначив Нещерет. — Не лише мене, Поліну Стефанівну теж. Ви ж бачили, на похороні були люди…
— Я теж перейнявся, Савичу! — вигукнув Левченко. — Не хочете ви мене зрозуміти! Загибель Люби, як і напади невідомого з гострими зубами на інших, — горе, трагедія. Але… як би це пояснити краще… Наша внутрішня. За межами Сатанова по тій–такі Любі ніхто не заплаче. Люди пережили німців, іде війна. Населення вбивали з будь–якого приводу і просто так, без приводу. Для розваги та забави. І ще вам нагадаю, — Андрій стишив голос, — до війни… Не так уже й давно це було, а здається — ціле життя назад… Так ось, до війни хіба мало народу зникало? За людиною приходили глупої ночі. Саджали в темну машину, везли в нікуди. Й рідним дуже щастило, якщо вони дізнавалися потім, куди можна писати листи.
— Я міг би розказати вам багато подібних історій, — стримано мовив Антон Савич. –Та давайте домовимося: знаємо, про що говоримо. Обмежимося натяками. Ближче до наших справ, будь ласка. Вони мене більше хвилюють.