Повний місяць
- Автор: Кокотюха Андрей Анатольевич
- Год: 2014
- Язык: украинский
- Год: Нора-Друк
- ISBN: 978-966-8659-38-6
- Жанр: Другие детективы
Электронная книга - «Повний місяць». Краткое содержание книги:
Розгадати таємницю сатанівського лісу береться бойовий офіцер, фронтовик Андрій Левченко. Разом із ним у небезпечній грі — Ігор Вовк, який утік із сталінського концтабору, жорстокий капітан НКВД Віктор Сомов, ватажок дезертирів Жора Теплий та повстанський сотник на псевдо Грім. Їхні долі сплелися в тугий вузол, вони небезпечні один для одного, кожен має свій секрет. Але життя кожного, а заодно — й кохання втікача Вовка, залежить від того, кому вдасться вистояти в двобої з перевертнем. Якщо вовкулаки, звичайно, реальність, а не породження людського розуму та генія…
Нова гостросюжетна історія від Андрія КОКОТЮХИ — детективний трилер, виконаний у популярному стилі ретро–роману. Дія захоплює з перших сторінок. А фінал обіцяє несподіванки, яких не чекав, за його зізнанням, сам автор.
— Нічого не поробиш.
— Андрію, — лікар зам'явся, — розумію, не дуже доречне прохання… Раз заговорили… Може, ви б попередили хоча б Волкова цього?
— Що я йому скажу? Вами, шановний, цікавляться органи НКВС? Савичу, якщо ваші припущення вірні, він зробить ноги ще до завтрашнього вечора. А Сомов відразу ж викрутить із цього належні висновки. Ні, краще не влазити. Спробуємо вкотре повірити в здоровий глузд.
— У здоровий глузд чекіста? — Нещерет сумно посміхнувся. — Вірно, як же я забув… Ми всі щодня в це віримо…
Уже вийшовши з моргу, осідлавши мотоцикл, приїхавши додому, влігшись нарешті спати, таки прийнявши перед цим самогону і навіть засинаючи, Андрій Левченко все крутив фразу, сказану літнім доктором на прощання.
Віримо, промовив лікар.
Кожний день переконуємо себе: органи справедливі. А їхні працівники мислять здорово, розважливо.
І значить, сьогодні за нами ще не прийдуть.
Пережити б наступний день з вірою в це.
Розплющивши очі, Віктор Сомов відчув тепло біля потилиці.
Забравши руки, на яких примостилася голова, узявся за краєчок столу. Легенько відштовхнувся, розпрямився — і, вже сидячи рівно на стільці, дивився на світло настільної лампи. Яку забув вимкнути, мостячись спати на робочому місці. Вікна кабінету були старанно запнуті, правил світломаскування капітан не порушував. Наручний годинник показував лише початок третьої ночі, отже, сон морив якихось пару годин.
Навіть трошки менше. Левченко пішов ще до півночі. Потім Сомов зачинився, витягнув другу пляшку. Почав пити сам, як звик це робити останнім часом. Посидівши в клубах тютюнового диму, зібрався йти додому — і зупинився, передумав. Повернувся за стіл, схилив голову на руки, заплющив очі.
Аби зрозуміти — вдома ніхто не чекає. А коли й чекають — то не так радісно, як мріялося. Віктор не вважав себе аж таким завзятим пияком. Хоча боротися з внутрішнім ворогом та лишатися при цьому тверезим теж не виходило. Захопився надміру вже тут, у Сатанові, коли раптом прийшло: Лариса вважає себе не дружиною його — полоненою. Бранкою, казковою красунею, котру тримає в полоні бридке потворне чудовисько, триголовий дракон або брутальний велетень. Жінка, за яку вперто боровся ще зі школи, нарешті з ним. Але втіхи чомусь немає. Лара здалася, визнавши переможну силу Сомова — та не скорилася.
Це відкриття чіпляло та ображало найбільше. Віктор знав про всі свої недоліки. Звітував собі, що далеко не ідеальний, не рожева чи блакитна мрія жінок. Тим не менше, він не збирався ламати Ларису. Щиро вважаючи — вона повинна бути з ним, Сомов навіть погодився з власним висновком: про сильні почуття до неї не йдеться. Він їх просто не мав або перестав відчувати. Натомість азарт лишився. Пропонуючи дружині давнього ворога вибір без вибору, Віктор святкував перемогу над Ігорем Вовком. Ту саму перемогу, забрану в нього давно, ще коли вони ворогували підлітками. Затявшись помститися й поклавши на цей олтар частину життя, Сомов довів справу до кінця.
Солодше не стало.
Бачив лице Лариси, коли сказав про втечу Вовка. Докладно та розгорнуто пояснив, чому її колишній чоловік уже не жилець. І чому його можна й треба забути, хай він навіть поки живий. Не допомогло. Для неї Ігор раптом став не приниженим та пригніченим в'язнем, котрий приречений на повільну смерть. Поки не доведено зворотного, Вовк — живий та на свободі. Видно, думати так значно приємніше, ніж щодня уявляти, як ворог народу перековується за колючим дротом.
Щиро бажаючи остаточно поховати Вовка для Лариси, капітан Сомов домігся зовсім несподіваного результату. Жінка помітно ожила, бо відтоді перестала вважати Ігоря потенційним мерцем. Котрий якщо не відкине копита найближчим часом, то лютої табірної зими не переживе з великою часткою вірогідності. Вперто намагаючись знищити давнього ворога, Віктор воскресив його. Принаймні, для Лариси.
Ось чому Віктора не тягнуло додому. Звісно, спати тут, у кабінеті, Сомов не збирався. Та стрімкі події останніх днів значною мірою виправдовували його і перед дружиною, і перед підлеглими, і, що найважливіше, перед собою. Сидіти у напівтемряві, під портретом товариша Сталіна, й напиватися, відганяючи дурні думки, — ось що переважно означає оте багато роботи. Краще повертатися, коли всі вже сплять. Тоді напевне не виникне бажання вести з Ларисою штучні розмови про якісь зовсім не потрібні, не цікаві обом речі.
Почата пляшка терпляче чекала збоку біля столу.
Нахилившись, Віктор узяв її, ковтнув із горлечка. Примостив на стіл навпроти себе. Закурив.
Не проясніло — просто стрельнуло, перестало шуміти.