Марина — цариця московська
- Автор: Чемерис Валентин Лукич
- Год: 2015
- Язык: украинский
- Год: Фоліо
- ISBN: 978-966-03-6745-6
- Жанр: Историческая проза
Электронная книга - «Марина — цариця московська». Краткое содержание книги:
Марина Мнішек, польська графиня, вісімнадцятирічна дочка воєводи з українського Самбора з Карпат, волею випадку (чи історії) стала царицею і жоною двох царів тих лихих часів, які на Русі прозвали Смутними, а її — царицею Смути.
Про це й розповідається в романі Валентина Чемериса. А ще про кохання Марини до молодого царя Дмитрія, про останню її любов до козацького отамана Івана Заруцького, про криваву трагедію, що її спіткала, і про подальшу долю московської цариці, чиє життя так рано урвалося — у 26 років — у башті Коломенського кремля і яка вже після своєї смерті буде оголошена відьмою і чаклункою...
Білобороді діди, схожі на біблійних апостолів, у білих сорочках до колін, врочисто, з набожною святістю несли ікони (виходив своєрідний хресний хід, бо й хрести несли), якими й вітали — осіняли — поїзд цариці. Чутки про те, що на Русь їде хоча й іноземка, але «справжня» цариця, яка стоїть за простий народ, збудоражили ті краї від Дніпра й до Москви. Особливо ж на шляху слідування Смоленськ—Вязьма—Дорогобуж—Москва, через які проїздив кортеж, і всіх підняли на ноги. Народ заворушився, всі хапали ікони та хрести і бігли на дорогу. Та й коли ще таке трапиться, що мимо твого села проїздитиме сама цариця!
Гусарам було суворо заборонено відганяти з дороги таких прохачів. Зупинялися. До селян, як старший поїзда, виходив пан воєвода Юрій Мнішек. Власне, виїздив на гарному коні, буланому в яблуках, і від імені цариці вислуховував, морщачись від крику-галасу та сліз, коли всі разом галасували про те, що в них наболіло на душі, і від імені цариці обіцяв...
Навіть не дуже прислухаючись, про що просили холопи Московської Русі царицю Марину — чи не все одно, про що?
Що таке обіцянка, знали й самі селяни, адже вони були творцями тих поговірок, що ходили на Русі: обіцянка-цяцянка, а дурень їй радий. Знали, але вірили, що то десь так (обіцянка-цяцянка), а їм і справді цариця що пообіцяє — те й виконає, і життя їхнє неодмінно стане кращим. Чи, принаймні, хоч трохи терпимішим. Простіше, людським. Тим, яким воно й повинно бути. Чогось більшого вони й не прохали. Лише людського життя. Пан воєвода від імені цариці обіцяв...
Марина з карети під час тих обіцянок батька не висовувалась, велівши фрейлінам навіть віконця в кареті позашторювати. А в якій саме кареті вона знаходилась, того бідні прохачі й знати не могли. А втім, вона не проти, аби люди в її царстві краще жили. Ні і ні. Але вислуховувати одне і те ж біля кожного села чи хутірця?.. Ні, це занадто.
А тим часом пан воєвода, сидячи на доброму жеребці, буланому в яблуках, взявшись рукою в бік, охоче, зі смаком обіцяв.
З його слів виходило, що тільки-но Марина Юріївна в’їде до Кремля, як на Русі, наче за помахом чарівної палички, все зміниться на краще. І в першу чергу її величність звичайно ж покращить життя людям землі. «І нашого хліба святого!» — патетично вигукував (він виявився непоганим виступальником — як нині кажуть, оратором).
— Я обіцяю, а люди вірять. Плачуть з радощів світлими сльозами. Не за сокири ж хапаються, не за дрекольє чи рогатини. Підбадьорені, вони повертаються в свої села із сподіванками, з надією святою, а ми їдемо собі далі — та й по всьому. Їм хоч на якийсь час стане краще від обіцяних обіцянок і нам теж, бо з’явиться відчуття, що ми нібито потурбувалися за простий народ. А там, дасть Бог, щось і зміниться на дрімучій Русі. Тож не треба в людей вбивати віру у справедливих царів-государів. Тією вірою споконвіку живе Русь. Вірить, хоч віра та ніколи й не збувається. Але все одно з вірою легше жити. Бо коли й віра буде втрачена, то вже все. Тоді хіба що вовком доведеться вити.
Заперечити цьому не було чим. У всі віки люди вірили у добрих царів, які ось-ось влаштують своїм підданим краще життя, поставлять на місце бояр-дворян і всіх мастей панів та підпанків.
Вірили їхні прапрародителі, вірять вони, віритимуть їхні потомки, близькі й далекі. Віритимуть, хоч ні вчора не збулися ті обіцянки, ні сьогодні не збудуться, ні завтра-позавтра. Але віритимуть, поки світ стоїть. І поки існуватиме чернь. Вона віритиме в доброго царя-батюшку і чекатиме од нього обіцяного. І це правителі знають (добрі чи недобрі, все одно), знають і тому звично обіцяють турбуватися за підданих.
І ось одного дня від села, що притулилося біля ліска (болотисті навколо краї з пісними ґрунтами, ясно, що там, крім бідності, нічого більше не родить, та ще й «власть імущих» стягує з них останні шкури), вийшов черговий гурт селян, який попереду ніс ікону святого Христофора.
— Цариця, яка їде під омофором святого Христофора, — наша цариця, — кричали селяни (гусари хотіли було їх відтіснити з дороги). — Волимо з царицею гуторити і лицезріти її. Просимо матушку вийти до нас із карети.
І Марина, коли їй доповіли, що цього разу селяни вийшли з іконою святого Христофора, вийшла до них.
Усі, як підкошені, попадали на коліна. Навіть діти, навіть негодящі діди.