Марина — цариця московська
- Автор: Чемерис Валентин Лукич
- Год: 2015
- Язык: украинский
- Год: Фоліо
- ISBN: 978-966-03-6745-6
- Жанр: Историческая проза
Электронная книга - «Марина — цариця московська». Краткое содержание книги:
Марина Мнішек, польська графиня, вісімнадцятирічна дочка воєводи з українського Самбора з Карпат, волею випадку (чи історії) стала царицею і жоною двох царів тих лихих часів, які на Русі прозвали Смутними, а її — царицею Смути.
Про це й розповідається в романі Валентина Чемериса. А ще про кохання Марини до молодого царя Дмитрія, про останню її любов до козацького отамана Івана Заруцького, про криваву трагедію, що її спіткала, і про подальшу долю московської цариці, чиє життя так рано урвалося — у 26 років — у башті Коломенського кремля і яка вже після своєї смерті буде оголошена відьмою і чаклункою...
— То невже ж наша подорож, як кажуть згадувані тобою французи, — парті де плезір? Прогулянка для розваги?
— Можливо. Та коли вже ми почали згадувати французів, згадаймо ще один їхній вислів: ле вен є тіре, іль фо ле буар. Вино розкупорено, його треба пити.
Марина зітхнула, різко повернулася і пішла до карети.
Позад неї бігла фрейліна Хмелевська, як завжди радісно-збуджена — чого, від якої трясці? — і як завжди щось захоплено вигукувала, плескаючи в свої маленькі долоньки.
— Се ля ві! Таке життя! Ах, ах! Ваша величносте, як ви вражаюче говорили! Вже одні ваші слова ощасливили цих нещасних, покращили їм життя. Дали їм надію. Зорю їм засвітили. Ах, ах, вони довго-довго згадуватимуть свою царицю, як диво-чудо, послане їм святим Христофором. Ах, ах! Пан воєвода має рацію. Ле вен є тіре, іль фе ле буар. Вино розкупорене, треба його пити!
Далі ніби все наладилося.
«На кожному струмку, — як згадуватиме один з учасників тієї поїздки, — були приготовлені добрі мости, і так до самої Москви».
В селах весільний поїзд цариці зустрічали (кимось перед тим попереджені і застережені) священики. Незмінно — з хлібом і сіллю. Виявляється, у руських такий звичай. Гм, зворушливо. Та ще й, зустрічаючи, «просили про милість».
Марина обіцяла не забувати своїх підданих. Була зворушена і схвильована. «Про цих людей, — казала, — я ніколи не забуду в Москві. Все робитиму, аби цим нужденним хоч трохи розвиднилось, — життя у них надто тяжке й безпросвітне».
З людьми мовби налагодилося, але почала каверзувати погода. Розгулялася весняна негода — так недоречно. Од сірих, низьких небес, од навислих хмаровищ засіялась безконечна мжичка, дороги швидко почало розквашувати, карети кидало з боку на бік... Але — терпіли. (Треба було або раніше вибиратися в дорогу, доки шляхи ще були схоплені морозами, або пізніше, як вони протряхнуть.) Грузли в грязюці, моква діставала до тіла, але все ж рухались у далину, що була безпросвітною й каламутною від негоди. Збадьорило те, що на якийсь там день, як поїзд опинився в межах Московської держави, нарешті відбулася довгоочікувана офіційна урочиста зустріч із владою: весільний поїзд цариці зустріли бояри і царські служки, послані для цього Дмитрієм Івановичем на кордони Московії. А з ними прибула й тисячна охорона стрільців. Бояри вручили Марині царські грамоти і 35 тисяч рублів — «на прокорм», вітали свою матушку, кланялись їй до землі, і це Марину й геть розчулило. (Окремо була грамота для воєводи Юрія Мнішека.)
А ще для цариці було приготовлено близько шести десятків — здається, 54 — коней, і — всі білі-білі. Красота. Не коні, а — картинки. А ще виявилося, що з самої зими царицю чекали в тих краях розкішні сани, але зима минула і в санях уже не було потреби — жаль! Але білі коні! Числом 54. Коні — змії. Марина була в захваті і чи не кожного коня поляскала по шиї, і щось потім навіть наспівувала про білих коней, які чи не алюром мчали її до Москви, столиці її — ЇЇ! — царства.
Фрейліна Хмелевська, яка час од часу підсідала в карету цариці — «Чи будуть які повеління, ваша величносте?» — запитувала, готова виконати будь-яке доручення своєї повелительки.
— Будуть, будуть, — сміялась Марина, — зв’яжися з небесною канцелярією і замов у них пристойну погоду. Бо такої... мм... противнющої погоди, яка наздогнала нас на московських кресах, я, здається, ще не зазнавала у своєму житті.
— Ваша величносте, коли весною задощить, селяни завжди радуються: на врожай! Будемо вважати, що й нас московські небеса зустрічають тими благодатними дощами, які приносять врожай. А буде хліб, буде і спокій у царстві — що ще треба бажати? Будемо вважати, що це не противнюща моква, яка нас переслідує чи не від самого Дніпра, а благодатні дощі, що їх ми веземо московському люду.
Фрейліна Хмелевська радісно заплескала у свої маленькі долоньки, а тим часом в’їдлива моква, що проймала весільчан до кісток, припустилася ще дужче, ще дошкульніше. І весільний поїзд Марини Мнішек, пірнувши в сіру безпросвітну мокву, здавалося, загубився на московських просторах і їхав вже в нікуди...
Перша ночівля на дорозі від прикордоння Московії і до Смоленська була в Красному — дванадцять кілометрів від лівого берега Дніпра. Село давнє, чимале, було колись багатим, але на той час так збідніло (особливо його викосив голод, що лютував в останні роки царювання Годуна), що не спромоглося навіть прихистити на нічку польських гостей. Марині, воєводі Мнішеку та ще кільком високопоставленим членам весільного поїзду з трудом знайшлися сякі-такі «світилки» — чисті ізби, — хоч поляки й скаржилися, що «біднувато для першого разу», — а решті весільчан довелося ставити прямо на вулицях намети — добре, що їх завбачно прихопили з собою в дорогу. Воно б і нічого, але різко похолодало, моква ще дужче — хоча куди вже дужче? — посилилась, холодна, противнюща, затяжна. Небеса як прорвало, гули сирі вітри, іноді навіть зривалися сніжинки. За одну ніч і геть порозквасювало дороги, перетворивши їх на ковбані, залиті земляною юшкою, все — карети, коні, люди — були мокрі, заляпані грязюкою, колеса часто ламалися, і здавалося, що до Смоленська, не кажучи вже про Москву, вони ніколи не доберуться.