Марина — цариця московська
- Автор: Чемерис Валентин Лукич
- Год: 2015
- Язык: украинский
- Год: Фоліо
- ISBN: 978-966-03-6745-6
- Жанр: Историческая проза
Электронная книга - «Марина — цариця московська». Краткое содержание книги:
Марина Мнішек, польська графиня, вісімнадцятирічна дочка воєводи з українського Самбора з Карпат, волею випадку (чи історії) стала царицею і жоною двох царів тих лихих часів, які на Русі прозвали Смутними, а її — царицею Смути.
Про це й розповідається в романі Валентина Чемериса. А ще про кохання Марини до молодого царя Дмитрія, про останню її любов до козацького отамана Івана Заруцького, про криваву трагедію, що її спіткала, і про подальшу долю московської цариці, чиє життя так рано урвалося — у 26 років — у башті Коломенського кремля і яка вже після своєї смерті буде оголошена відьмою і чаклункою...
— Пся крев!!! — спалахнув пан воєвода і велів гусарам: — Пустити цих лотрів і розбишак під шаблі!!! А коней їхніх забрати!
Гусари вже збиралися виконати наказ пана воєводи — та й чого довго воловодитися з розбійниками, дороги від них треба очищувати, і за цим повинна слідкувати держава, — але тут у справу несподівано втрутилася Марина.
— Стривайте, — веліла гусарам, — коней можете забрати, а цих людішек відпустіть. Я не хочу розпочинати своє знайомство з Московією із пролиття крові.
— Ваша величносте, це ж лотри і розбишаки з великої дороги! Кляті схизмати! У твоєму царстві не повинно бути таких людішек!
— А я сказала... сказала вам: відпустіть. А тому й виконуйте моє повеління!
«Худі людішки», почувши, що перед ними цариця московська, почали дружно кланятись їй до землі (дехто з них попадав на коліна і бив поклони), називали її матушкою та дякували — за дароване життя.
— Бес попутал, — бурмотіли, кланяючись та мнучи в руках облізлі вовчі малахаї, що правили їм за шапки. — Век не забудем твоей милости, матушка наша. Дай-то Бог тебе здоровьица и долголетия на троне в Москве. А мы хоч и худые людишки, но будем тебя славить-то.
Марина була потішена — це ж уперше на московській землі її як свою царицю визнають московити, бодай і «худые людишки». А тому випросталась і наче аж зростом повищала, а лице її, зазвичай веселе і привітне, трохи по-дитячому ще припухле, раптом зробилося холодним і владним. Такою її до того не бачив і батько. Подивований, лише буркнув гусарам:
— Виконуйте повеління цариці!
Розбійників і лотрів (правда, забравши їхніх конячин — з поганої вівці хоч шерсті жмут) відпустили з миром.
Задкуючи, вони все кланялись і кланялись Марині, як заведені, та раз по раз величаючи її матушкою.
— Єжай спокойно, матушка, до самої Москви тебя и твоїх людішек, тоїсть господ, ніхто й пальцем не тронєт-то. Спіши до свого білого ворона.
— До якого це... білого ворона? — Марина вже хотіла було сідати до карети, як і зупинилась, повернувшись до тих лотрів. — Ви про що, панове... Тоїсть людішки.
— А того, матушка наша. На Русі раз на сто років з’являється білий ворон. І несе він або добро, або зло. Це вже як повезе Русі, знацця. Він уже з’явився в Москві, і ти до нього спіши, матушко царице. До білого ворона свого.
— І що білий ворон цього разу приніс Русі? — поцікавилась Марина.
— Поживем — увидим, коли зрячие-то. Може, добро приніс, а може, і зло — нам до зла на Русі не звикать-то. А ти поспішай, матушко.
— Чого маю поспішати, як білий ворон сто років живе, — сам казав.
— Не те вчула, матушко. Не так мій сказ пойняла. Це ворон білий раз на сто років на Русь прилітає. А в самого у нього вік недовгий. Башку йому могут свернуть — у нас на єнтоє дєло много скусних мастєров. Та й білі ворони довго не живуть. Бо вони білі, знацця, не такі як інші. Тому й поспішай, матушко ти наша! Може, ще й поспієш, покєдова єму не почнуть башку сворачивать. Та крилишки йому подрєзать, у нас і на єнто мастаки єсть.
— Про що тобі пасталакав руський лотр і розбишака? — запитав її батько.
— Та-а... байку про якогось білого ворона, який прилітає на Русь раз на сто років і якому неодмінно руські скручують, як він сказав, башку. Буцімто він уже цього разу прилетів, і я маю до нього поквапитись. Бо вік у нього короткий. Він білий ворон, а білі ворони довго не затримуються у світі.
— Не треба, дочко, слухати пасталакання хлопів!
— А мені здається, що той хлоп має слушну рацію — на жаль. Вік у білих воронів і справді може бути недовгим.
Стурбований пан воєвода звелів перешикувати весільний поїзд і наперед відрядив загін гусар — для розвідки, чи не чекає їх ще де-небудь засідка волоцюг, якими аж кишіли дороги Московії. Марина в супроводі охорони й жінок та фрейлін їхала ближче до кінця поїзда, де ніхто не міг здогадатися, що цариця саме там, а не на чолі кавалькади.
Але дорожні пригоди на тому не скінчилися. Майже з кожного села — великого чи малого, чи й просто хутірця десь у вибалку, — мимо якого гамірно і велелюдно проїздив весільний поїзд, часто й з піснями (гусари хвацько виводили своїх похідних), на дорогу неодмінно виходили цілими гуртами селяни — чоловіки, жінки, діди, діти. Виходили вітати царицю і щось у неї просити — нагода ж бо яка! Коли ще мимо твого Богом забутого закутку проїде «справжня» цариця московська! Тож неодмінно щось у неї просили (проси побільше, дасть менше, і на тім слава Богу!). А найперше просили захисту від боярського та дворянського свавілля й утисків та звичайно ж надії на краще.