Давня історія України (в трьох томах). Том 3: Слов’яно-Руська доба

Чеський археолог Й. Плейнерова за допомогою архітектора та етнографа здійснила натуральну реконструкцію одного з таких жител. При цьому для рубання дерев та обробки деревини використовувалися копії давніх слов’янських знарядь. Так було відтворено напівземлянку з каркасно-глинобитними стінами та солом’яним дахом. У хаті жили цілорічно, готували їжу, працювали. Середня температура в житлі у зимові місяці коливалася між 13 °С та 18 °С[349].

Протягом VI—VIII ст. житла такого типу на слов’янських пам’ятках Дніпровського Лівобережжя заступають напівземлянки з центральним стовпом та відкритим вогнищем — традиційна спадщина київської культури.

У подальшому в слов’янському житлобудівництві на території Східної Європи, а також на значній частині середньоєвропейських земель розвивається та вдосконалюється схема, яка найбільш відповідала умовам життя та традиціям місцевих племен. Відзначимо лише, що в будівлях кінця VIII—IX ст. н. е. все частіше використовуються розколоті деревини (плахи, колоди) та каркасна конструкція з стовпів, розташованих у кутках та посередині стін. Печі стають більшими за розмірами та товстостінними, що давало змогу краще акумулювати тепло. Куполоподібні склепіння печей на територіях, де каміння трапляється рідко, складалися з яйцеподібних глиняних блоків. Іноді печі вирізалися в останці з лесу у вигляді куба, сторони якого сягали близько 1 м. Такі печі найбільш характерні для території Лівобережжя (волинцевська, роменська культури), хоч з’явилися вони на Західному Побужжі (Ріпнів II, Ріпнів III). Часто на печі встановлювали велику прямокутну жаровню для просушування зерна[350]. У північній лісовій смузі цього часу поширюються наземні зрубні будівлі.