Давня історія України (в трьох томах). Том 3: Слов’яно-Руська доба

У комплекс господарського оточення житла входили також ями-погреби. Вони розміщувалися недалеко від стін житлових приміщень. Але відомо чимало жител, особливо у І—II ст. н. е., в яких ями-погреби розташовувалися всередині приміщення. Такі погреби в діаметрі становили від 0,5 до 1,5 м і сягали 2 м углиб. Дно деяких ям було вимощене камінням, що виконувало дренажні функції. Досить часто трапляються ями з випаленим дном і стінами. У розрізі ями мали циліндричну або дзвоноподібну форму у вигляді перевернутого усіченого конуса.

Найчастіше над ямами влаштовувалося перекриття у вигляді куреня, деколи їх накривали дошками і завалювали землею чи гноєм. Ями з вузьким отвором накривали покришками, які виготовляли з плоту й замазували глиною. На це вказують етнографічні паралелі, а також знахідки в ямах обпаленої глини з відбитками плотового каркасу.

Призначення ям-погребів неважко визначити: вони використовувалися для зберігання продуктів рільництва, тваринництва, мисливської здобичі. Так, на дні кількох ям волино-подільських селищ виявлено туші дикої кози, зайця, молодого оленя.

Ось що пише про призначення ям-погребів у германців Тацит. «У них заведено також влаштовувати підземні ями, зверху яких вони накладають багато гною і які служать їм для зберігання харчових запасів, бо погреби такого роду пом’якшують силу холоду, і, крім того, якщо нападе ворог, все, що не було вміщене у схованки, розграбовується, тоді як про сховане й укрите під землею він або не знає, або не добереться до нього, хоча б тому, що його необхідно шукати»[354].

Отже, крім суто утилітарного призначення, ями-погреби були ще своєрідними тайниками з основним багатством їстівних запасів общини.

Говорячи про призначення ям-погребів, хотілося б зауважити ще одне. Як згадувалося вище, для слов’янських поселень І—II ст. н. е. характерна наявність великої кількості таких ям, значно більшої, ніж на поселеннях інших синхронних культур. Ця традиція зародилася у середовищі племен зарубинецької культури, а в ранньоримський час поширилася на весь слов’янський світ між Дніпром і Віслою, зберігшись до раннього середньовіччя. Причому здебільшого ці ями були невеликими: їх діаметр не перевищував 1 м, а глибина була меншою 1 м. Ями-погреби розміщувалися на окремій ділянці поселень, вільній від жител, або між житлами без очевидного порядку, часто перекриваючи одна одну.

Вогнища та печі, які розташовувалися поза житлами, були, мабуть, залишками літніх кухонь. Конструктивно черені складалися з кам’яної вимостки або кількох шарів череп’я, обмазаного глиною. Вогнища відкрито на пам’ятках І тис. н. е. на Волині та Верхньому Подністров’ї, печі — на поселеннях цього часу в Середньому Подніпров’ї, Подесенні та сході Дніпровського Лівобережжя. Такі багатошарові черені звичайно становлять велику цінність для археологів, оскільки містять значні серії посудин, які водночас вживалися місцевим населенням, тобто являють собою «закриті» (від попадання пізніших речей) комплекси. Інколи за периметром череня можна простежити залишки склепіння або бортика. Різновидом своєрідних печей, призначених, можливо, для просушування зерна, були споруди у вигляді невеликих напівсферичних ям, що мали облицьовані череп’ям та обмазані глиною стінки. Такі споруди поки що знайдено тільки на поселеннях І—III ст. у верхів’ях Псла. Вони, можливо, були локальною особливістю місцевих племен.