Одіссея найкращого сищика республіки
- Автор: Ивченко Владислав Валерьевич
- Год: 2016
- Язык: украинский
- ISBN: 978-617-569-266-0
- Жанр: Исторические детективы
Электронная книга - «Одіссея найкращого сищика республіки». Краткое содержание книги:
— Дякувати богу, професор помер від рук жертв своїх дослідів, — сказав я.
— Щось мені здається, ви теж брали участь у розправі. І дарма. Це міг би бути цікавий напрям досліджень.
— Людям у голову садили якихось черваків! — обурився я.
— Іване Карповичу, нічого не вдієш. Ми змушені будемо вдаватися до якихось жорстких, а подекуди й жорстоких заходів, але винятково щоб утримати суспільство від переворотів, революцій та громадянських війн, які коштуватимуть йому значне дорожче! Я це вам кажу не тільки як землевласник, а як учений-економіст. У нас дуже простий вибір: або війна всіх проти всіх із незрозумілими, але точно страшними, катастрофічними, руйнівними наслідками, або пошук технологій, які дозволять освіченій частині суспільства контролювати робочу більшість.
— Але ж і серед освічених є багато таких, хто говорить про рівність.
— Так, є. Цих людей будуть видаляти з-поміж філософів і ставити до роботи, — сказав Гальванеску.
— Але ви б не хотіли опинитися серед робочих?
— Я — ні, бо я призначений для іншого. У мене непогана освіта, серйозні наукові здобутки, я добре веду справи і вже зараз володію великими земельними ділянками, які обробляють за останнім словом науки й техніки. Так, освіту я отримав завдяки тому, що народився у заможній родині. Мій батько був шляхтичем із Баната. Але всі свої статки я заробив сам. І зараз я володію ділянками, у дванадцять разів більшими за ті, що я успадкував від свого батька. Війна завадила розвитку моєї справи, особливо зараз, коли більша частина моїх земель опинилася в зоні болгарської окупації. Та війна не може тривати вічно, і коли вона закінчиться, я хочу мати на руках готові технології, які допоможуть мені ліквідувати залежність від селян.
— Залежність від селян? Хіба селяни не залежать від вас?
— Ми залежимо одне від одного. Вони залежать від моєї землі, а я від їхніх рук і бажання працювати. Якби я міг примусити їх працювати більше і краще, я значно б збільшив прибутковість своїх земель. Так, я і зараз отримую прибуток, бо організував роботу селян на сучасному рівні. Але я змушений платити їм більше, ніж потрібно для простого відтворення сил, витрачених на працю. До того ж селяни з кожним роком нахабніють і вимагають збільшення платні, яка поглинає приріст продуктивності. Всі ці ідеї рівності, справедливої зарплатні, перерозподілу земель у майбутньому можуть поставити під загрозу саме існування моєї справи.
— Тобто ви хочете платити селянам копійки?
— Я хотів би платити їм рівно стільки, скільки потрібно для підтримання життя. Так званий біологічний мінімум Селянин мусить працювати дванадцять-чотирнадцять годин на добу без вихідних. Повертаючись додому, він мусить влягатися спати, з’ївши відведену порцію харчів. Уранці він прокидається й береться до роботи. Одяг і взуття для роботи йому надаються згідно з нормативами. Жодних свят, жодних власних господарств, жодних самостійних рішень. Селяни мусять стати гвинтиками в ідеальному механізму мого підприємства! А вже на прибутки я зможу розвивати науки, мистецтво, освіту.
— Я сам селянин.
— Не обдурюйте себе, Іване Карповичу. Ну який ви селянин? Хіба ви займаєтеся важкою і одноманітною працею, що не потребує розумових зусиль? Ні, ваша праця вимагає розуму і широти погляду. Ви, Іване Карповичу, філософ. Ви — з верхнього прошарку ідеальної держави, а тому вам вигідно підтримувати мої пошуки!
Я хотів не погодитися, коли почулося гуркотіння аероплана.
— Ховаємося! — наказав Гальванеску і кинувся під в’язанки очерету. Я теж сховався там. Аероплан пролетів трохи збоку, я міг роздивитися авіатора, що уважно вивчав місцевість. — Ви бачите, як вас шукають! Потрібні ви їм, украй потрібні!
Ми ще трохи почекали, потім вилізли.
— А де наші провідники?
— Ловлять рибу. Повернуться увечері, — пояснив Гальванеску. — Знову до нашої розмови. Європі, так-так, усій Європі, терміново потрібна технологія, яка дозволить зробити експлуатацію ефективною та контрольованою. Інакше нас чекають революції. І замок Ракоці зможе стати для мене справжнім Едьдорадо.
— Ким стати?
— Ельдорадо, краєм, багатим на золото.
— Думаєте, ці Ракоці золото добувають?
— Ні, там немає золота. Вони торгують лісом, м’ясом, сиром і медом.
— І що ви хочете в них дізнатися?
— Як їм вдається виробляти стільки! На землях майже немає селян, а Ракоці щорічно продають стільки продукції, наче на них працюють сотні, якщо не тисячі найманих робітників!
— Може, вони їх наймають?
— Ні, точно ні, я перевіряв. Там немає стільки селян — і близько немає.
— Тоді як же все робиться?
— Ось це ми й мусимо дізнатися.
— А чому ви вирішили, що вам знадобиться охорона під час візиту до Ракоці?
— Бо про них поширюються погані чутки. Ніби вони дикі і кровожерливі гірські варвари. Зараз у замку живуть одразу три брати. Кажуть, рідний батько тримав їх на ланцюгах у підвалі, бо не хотів ділити владу. Але брати якось змогли вийти з підвалу і вбили батька. Про це б ніхто й не дізнався, бо володіння Ракоці у глухому куті Карпат. Але про вбивство почув один журналіст і написав до віденської газети про дикості на території угорського королівства. У Будапешті образилися, вирішили арештувати братів Ракоці і провести зразкове слідство та суд. До замку відправили поліцейський загін, який загадково загинув. Начебто під ним провалився міст через річку. Всі поліцейські втопилися. Скандал мав підсилитися ще більше, бо журналіст твердив, що поліцейських убили. Мала вийти величезна стаття, але журналіст несподівано застрелився, перед тим написавши записку, де зізнався, що все вигадав і звів на братів Ракоці наклеп. Кажуть, у бідолахи були переламані кістки пальців, але всі вирішили, що краще обійтися без скандалу. Розслідування загальмувалося, і брати Ракоці залишилися володарями гір. Вони значно збільшили побори для селян, а коли ті відмовилися платити, нападали й жорстоко карали. Селяни почали тікати з земель Ракоці. Переселялися цілими родинами. Дуже швидко там не залишилося нікого, крім самих Ракоці і обслуги замку. Місцеві думали, що невдовзі звідти втечуть і зголоднілі брати, але ті не втекли. Більше того, стали привозити на ярмарки продукцію. Спочатку потроху, а потім більше і більше, так, наче селяни від них не втекли, а навпаки — приїхали. Скільки я не питав, ніхто так і не зміг пояснити, завдяки чому вдалося це диво. Місцеві взагалі воліли не говорити про Ракоці. Казали, це дуже небезпечно для життя. А потім я довідався про сумну долю одного вченого з Аугсбурга. Ми вчилися разом в університеті, потім він займався підвищенням ефективності гірського скотарства. Виводив нові породи корів, винаходив нові рецептури сирів. Уславився науковими публікаціями. І ось він почув про дивних братів у Трансільванії, які змогли якось налагодити випасання тисячних черед корів майже без пастухів. Він написав братам Ракоці, попросив про візит. Брати не відповіли. Він приїхав без запрошення. Везти до замку Ракоці його ніхто не схотів, і мій друг вирушив пішки. За три дні брати привезли тіло бідолахи і сказали, що його розірвали вовки. Вовки в тих горах справді є. А що ніхто не хотів мати справи з братами, то на тому все і скінчилося.
— І ви хочете їхати туди?
— Я довго вагався. Так, мені було дуже цікаво, бо, за моїми даними, брати Ракоці виручали за сир, м’ясо й мед у півтора разу більше, ніж я. Але на мене працювало близько тисячі селян! Тисячі! А ще хтось валив для Ракоці ліс, мотижив кукурудзу на невеличких гірських полях, вирощував квасолю, хтось пас величезні череди, доїв, виготовляв сир!
— Може, вони наймали робітників зі сторони?
— Хіба можна наймати так, щоб про це ніхто не знав? У тебе працюють, потім ідуть, розповідають. Наймити люблять поговорити про те, у кого працювали й на яких умовах. Так-от, ніхто не зустрічав жодного наймита, який працював у Ракоці! Ніхто! Вони самі привозять продукцію на ярмарки, їх супроводжують кілька замкових слуг. Але хтось же мусить працювати! Я вирішив, що мушу побувати там. Та моє завдання — не просто розкрити таємницю господарства братів Ракоці, але й повернутися живим, щоб мати можливість застосувати їхні методи! Тому я не поїхав до них одразу. Я чекав якогось зручного моменту. А коли почув, що ми можете опинитися в Румунії, зрозумів, що це чудова можливість, якою гріх не скористатися.