Під скляним ковпаком
- Автор: Плат Силвия
- Год: 2017
- Язык: украинский
- Год: Видавництво Старого Лева
- ISBN: 978-617-679-296-3
- Переводчик: Ольга Любарська
- Жанр: Современная русская и зарубежная проза
Электронная книга - «Під скляним ковпаком». Краткое содержание книги:
І я, звісно, не знала, хто візьме мене заміж після того, як я побувала там, де побувала. Я про це зовсім нічого не знала.
— Ірвіне, мені надійшов рахунок.
Я дзвонила з автомата в центральному вестибюлі головного корпусу клініки, тому говорила тихо. Спершу побоювалася, що мене підслуховує операторка за пультом, але вона перемикала дроти туди-сюди, навіть не глянувши на мене.
— Так, — відповів Ірвін.
— Це рахунок на двадцять доларів за невідкладну медичну допомогу певного вечора в грудні й за повторну консультацію через тиждень.
— Так, — сказав Ірвін.
— У лікарні кажуть, що переслали рахунок мені, бо за тим, що надіслали тобі, оплати не надходило.
— Добре, добре, вже виписую чек. Випишу їм порожній чек, — Ірвінів тон невловно змінився: — Коли ми побачимось?
— Тобі справді цікаво?
— Так, дуже.
— Ніколи, — відповіла я й рішуче клацнула слухавкою об важіль.
На мить я замислилася, чи Ірвін випише чек після такого, а тоді зрозуміла: звісно, випише, він же викладач математики, він не лишатиме слідів.
На душі стало легко й безтурботно.
Ірвінів голос нічого в мені не збурив.
Це вперше між нами відбулася розмова після того єдиного побачення, і я була майже впевнена, що й востаннє. Ірвін не мав жодної змоги зі мною зв’язатися, хіба що піти до квартири сестри Кеннеді, яка після смерті Джоан, імовірно, переїхала в невідомому напрямку.
Я була цілковито вільною.
Батьки Джоан запросили мене на похорон.
Я була однією з найближчих подруг Джоан, сказала мені місіс Ґіллінґ.
— Ви можете не йти, ви ж розумієте, — сказала мені доктор Нолан. — Ви завжди можете послатися на мене й відписати, що я не рекомендувала.
— Я поїду, — сказала я, і таки поїхала, і впродовж усієї скромної церемонії розмірковувала, що ж я насправді ховаю.
Біля вівтаря темніла труна на тлі сніжно-білих квітів — чорна тінь чогось, чого вже не було. Обличчя над лавами навколо мене здавалися парафіновими у світлі свічок, і через соснові гілки, що полишалися після Різдва, холодне повітря відгонило поховальним фіміамом.
Поряд зі мною, мов соковиті яблука, червоніли щоки Джоді, й то тут, то там я помічала обличчя дівчат із коледжу й нашого містечка, які теж знали Джоан. Діді й сестра Кеннеді схилили покриті хустками голови в першому ряду.
Потім за труною, і за квітами, і за обличчям священика, і обличчями присутніх я побачила хвилясті газони міського кладовища, заховані під снігом, із якого надгробки стирчали, мов бездимні димарі.
У замерзлій землі видовбають чорну яму два метри завглибшки. І та темрява з’єднається в шлюбі з цією темрявою, й особливий жовтавий ґрунт, характерний для нашої місцевості, заліпить собою рану в білій цілині, і наступна заметіль приховає всі докази новизни цієї могили.
Я глибоко вдихнула й прислухалася до свого хвалькуватого серця.
Я є, я є, я є.
Лікарі зібралися на щотижневу нараду — старі справи, нові справи, хто прибув, кого виписали, з ким співбесіда. Сліпо гортаючи подерте число «Нешинал Джіоґрефік» у лікарняній бібліотеці, я чекала на свою чергу.
Пацієнти в супроводі медсестер обходили забиті полиці, тихо перемовлялися з бібліотекаркою, теж випускницею цієї-таки психлікарні. Глянувши на неї — непримітну, короткозору, схожу на стару діву, — я міркувала, як їй відомо, що її звідси виписали і що вона, на відміну від своїх відвідувачів, була цілком здоровою.
— Не бійтеся, — казала мені доктор Нолан. — Там буду я, і знайомі вам лікарі, і ще деякі запрошені, і доктор Вайнінґ, головлікар, поставить вам кілька запитань, і тоді вас відпустять.
Та, незважаючи на запевнення доктора Нолан, я була перелякана до смерті.
Я сподівалася, що ближче до виписки почуватимусь упевненою й обізнаною в усьому, що мало випасти мені далі, — адже мене було «проаналізовано». Але замість відповідей були самі знаки питання.
Я раз по раз нетерпляче зиркала на двері нарадчої зали. Шви на панчохах у мене були рівні, туфлі — потріскані, однак начищені, а червоний вовняний костюм — пишний, як мої плани. Щось старе, щось нове…
Та я не виходила заміж. Мусить, думала я, існувати якийсь ритуал для тих, хто народжується вдруге — залатаний, на нових колесах, готовий до виходу на дорогу. Я намагалася вигадати щось на такий випадок, але доктор Нолан раптом опинилася поряд і торкнулася мого плеча.