Під скляним ковпаком
- Автор: Плат Силвия
- Год: 2017
- Язык: украинский
- Год: Видавництво Старого Лева
- ISBN: 978-617-679-296-3
- Переводчик: Ольга Любарська
- Жанр: Современная русская и зарубежная проза
Электронная книга - «Під скляним ковпаком». Краткое содержание книги:
— Ой, Бадді, — засміялась я, — зі мною все гаразд.
— Я знаю, Естер, знаю, — поспішно відповів Бадді.
— Це тобі не можна сніг відкидати, не мені.
І Бадді поступився мені майже всією роботою.
Машину занесло на крижаному схилі, вона зійшла з дороги й задом врізалась у високий замет, перескочивши одним колесом через бордюр.
Сонце вилізло із сірого хмарного савана й по-літньому яскраво вигравало променями на незайманій білизні пагорбів. Зупинившись на хвилинку, щоб роздивитися цю недоторкану пишноту, я відчула ту саму нутряну тривогу, що охоплювала мене при спогляданні трав і дерев, занурених на метр під повеневі води, — немов у всьому сущому відбувся якийсь непомітний зсув, і настав новий етап.
Подумки я дякувала сніговому замету й машині. Вони стримали Бадді від запитання, яке він приготував для мене і зрештою все-таки озвучив — тихо й нервово — за чаюванням у «Белсайзі». Діді, мов заздрісна кицька, пожирала нас очима, визираючи з-за чашки. Після смерті Джоан Діді ненадовго перевели у «Ваймарк», але згодом вона повернулася до нас.
— Я все думав… — Бадді поставив чашку на блюдце, незграбно брязнувши.
— Про що ти думав?
— Я все думав… У сенсі, ти, мабуть, могла б дещо мені пояснити, — Бадді зустрівся зі мною поглядом, і я вперше побачила, як він змінився. Не було більше легкої й упевненої усмішки, яка так запросто висвічувалася на його виду, мов спалах фотокамери, і натомість обличчя набрало печального, навіть розгубленого виразу. Обличчя чоловіка, який часто не отримує того, чого хоче.
— Я поясню, якщо зможу.
— Як думаєш, може, у мені є щось таке, від чого жінки божеволіють?
Я не стрималась і зареготала — мабуть, так на мене подіяла серйозність Бадді й звичніший зміст, який вкладають у «божеволіти» в таких висловлюваннях.
— Я маю на увазі, — Бадді вів далі, — що я зустрічався із Джоан, а тоді з тобою, і спочатку ти… оце… а потім Джоан…
Я посунула пальцем крихту пирога до брунатної чайної краплі.
— Звісно, не ви це зробили! — почула я доктора Нолан. Я прийшла поговорити з нею про Джоан, і то був єдиний випадок, коли вона відчутно сердилася. — Ніхто цього не робив! Це зробила вона! — і далі доктор Нолан розповіла, що, коли пацієнти найкращих психіатрів накладають на себе руки, здається, ніби найбільше себе мають звинувачувати саме лікарі, але вони ніколи не вважають себе винними…
— Бадді, ти тут ні до чого.
— Ти впевнена?
— Цілком.
— Добре, — зітхнув Бадді. — Я радий, якщо так.
І він вихилив чашку чаю, мов склянку ліків.
— Кажуть, ти від нас їдеш.
Я зрівнялася з Велері, яка йшла з групою пацієнток у супроводі медсестри.
— Тільки якщо лікарі дозволять. Завтра співбесіда.
Притоптаний сніг хрумтів під підошвами, звідусіль було чути мелодійний дзвін і дзюрчання — полуденне сонце розтоплювало бурульки й сніговий наст, що застигали надвечір.
Тіні з’юрблених чорних сосен здавалися лавандово-блакитними в яскравому сонячному світлі, і якийсь час я йшла поруч із Велері по знайомому лабіринту видлубаних у снігу стежок. Здавалося, лікарі, пацієнтки й медсестри, що рухалися сусідніми стежками, їхали на коліщатках, прихованих за сніговими заметами по пояс.
— Співбесіди! — пхикнула Велері. — Дурниці! Якщо вони хочуть тебе випустити, то випустять.
— Сподіваюся.
Перед «Капланом» я сказала «на все добре» спокійному, подібному на снігуркове обличчю Велері, за яким так мало могло відбуватися — доброго чи злого, — і пішла далі, видуваючи в пронизане сонцем повітря хмари білої пари. Останнім почутим від Велері був радісний вигук: «Щасти! Побачимось!»
«Радше ні», — відповіла я подумки.
Але я була не впевнена. Анітрохи не впевнена. Хіба могла я знати напевно, що колись — у коледжі, чи в Європі, чи деінде — мене не накриє знову скляним ковпаком, не замкне в задушливому спотвореному світі?
І хіба Бадді, коли стояв і дивився, як я працюю, не сказав, ніби з помсти за мою спроможність відкопати його машину:
— Цікаво, за кого ти тепер вийдеш.
— Що? — перепитала я, відкидаючи сніг на купу й кліпаючи в намаганні захистити очі від хмари гострих крижинок, що злітали з лопати.
— Цікаво, за кого ти тепер вийдеш, Естер. Після того, як побувала, — Бадді обвів рукою схил, сосни й похмурі завалені снігом будівлі, що випиналися з плавного ландшафту, — отут.