Під скляним ковпаком

— До вас якийсь чоловік!

Усміхнена припорошена снігом медсестра зазирнула в прочинені двері, і на якусь хвильку здалося, ніби я знову в коледжі, а ці білі соснові меблі, білосніжний краєвид понад верхівками дерев і пагорбів — заміна моїй старій кімнаті з кривенькими стільцями, подряпаним письмовим столом і вікном у голе внутрішнє подвір’я. «До тебе чоловік!» — так казала чергова, коли дзвонили в гуртожиток.

Чим ми, замкнені в «Белсайзі», відрізнялися від дівчат, які грали в бридж, пліткували й навчалися в коледжі, куди я невдовзі мала повернутися? Ті дівчата так само сиділи кожна під своїм скляним ковпаком.

— Прошу! — крикнула я, і Бадді Віллард увійшов у кімнату, тримаючи в руці бейсболку кольору хакі.

— Здоров, Бадді.

— Здоров, Естер.

Ми стояли й дивилися одне на одного. Я чекала, чи ворухнеться в мені щось, чи бодай зажевріє. Ні. Нічого, крім глибочезної приязної нудьги. Фігура Бадді, запнута в куртку хакі, здавалася чимсь чужим і дрібним, мов коричневі стовпчики, серед яких він стояв тоді, торік, біля підніжжя лижної траси.

— Як ти сюди дістався? — зрештою запитала я.

— Взяв у матері машину.

— У такий снігопад?

— Взагалі-то, — вишкірився Бадді, — я застряг у заметі. Пагорб виявився закрутим. Можна десь тут лопату позичити?

— Лопату можна взяти в когось із садівників.

— Добре, — і Бадді розвернувся до виходу.

— Стривай, я допоможу.

Тоді Бадді глянув на мене, і в його очах промайнув відчужений подив — та сама суміш цікавості й перестороги, яку я помічала в очах християнської науковиці, і мого колишнього вчителя англійської, і унітаріанського проповідника, які до мене навідувалися.