Марш Радецького та інші романи

І він потяг Тротту до картярів.

Каптурак з Бродніцером підвелися.

— Виграли? — запитав Каптурак, бо бачив, що капітан програв.

— Програвся, програвся! — ревнув Ваґнер.

— Шкода, шкода! — сказав Каптурак. — Подивіться, приміром, на мене. Скільки вже разів я вигравав і знову програвався! Колись я був програв геть чисто все! І знову все виграв! Тільки не лишатися при одній грі! Це головне!

Капітан Ваґнер розстебнув коміра. Звичайний смаглявий рум’янець знову заграв на його обличчі. Якось мов самі собою розрівнялися вуса. Він ляснув Тротту по спині:

— Ти ще ніколи не торкався до карт!

Тротта побачив, як Каптурак витяг із кишені чистеньку колоду нових карт і обережно поклав на стіл, неначе боявся завдати болю барвистій постаті на спідній карті. Він погладив колоду своїми спритними пальцями. Спинки карт блищать, мов темно-зелені гладенькі люстерка. У їхній гладенькій опуклості відбивається горішнє світло. Окремі карти наче самі собою підводяться, стають сторч на своїх гострих гранях, лягають то на спину, то ницьма, збираються на купку, й вона з легким шурхотом починає швидко-швидко осипатись — чорна й червона масть летить прудким барвистим вихором, — і, знов збираючись до гурту, карти лягають на стіл, поділені на менші купки. З них карти спершу поодинці вислизають, потім знову ніжно туляться одна до одної, кожна напівприкриває сусідку, і так вони викладаються кружка, скидаючись на якийсь дивний перевернутий і плаский артишок, одна за одною летять назад на стіл і, врешті, знов збираються в пакуночок, до інших. Усі карти слухаються беззвучних велінь пальців. Капітан Ваґнер спостерігає цю прелюдію жадібними очима. Ох, як він любив карти! Інколи ті, що їх він кликав, ішли до нього, а іншим разом від нього тікали. Він любив, коли його шалені бажання гнали за втікачками учвал і врешті — врешті-решт! — таки змушували їх вертатися. Щоправда, іноді втікачки виявлялися меткішими, й тоді доводилося вертатися знеможеним капітановим бажанням. Протягом років капітан вимислив хитромудрий, украй заплутаний план воєнних дій, який не залишав поза увагою жодного способу загнуздати щастя: ні закляття, ні ґвалту, ні захоплення зненацька, ані ревної молитви, ані зваб шаленого кохання. Сердезі капітанові доводилося, коли він, приміром, бажав собі чирви, прикидатись, ніби він у розпачі, і нишком запевняти невидиму карту, що як вона тут-таки не прийде, він сьогодні ж накладе на себе руки; іншим разом він уважав за краще лишатися гордим і вдавати, ніби жадана карта йому байдужісінька. Ще іншим разом йому, аби виграти, доводилося тасувати карти власними руками, і притому роздавати неодмінно лівою — зі спритністю, якої він, урешт-решт, досяг завдяки довгому й залізно-несхитному тренуванню; а ще іншим — найдоцільніш було сісти праворуч від того, хто держав банк. Проте в більшості випадків слід було пов’язувати усі ці способи між собою чи миттю їх змінювати, та ще й так, щоб решта гравців не помітили. Бо це було важливо.