Трудівники моря

— Тихо! Думайте, шановний, що кажете. Адже ми на морі. Ніхто не озвався й словом.

Хвилин через п'ять гернсеєць, який усе це чув, прошепотів на вухо малоенцю:

— А наш капітан — віруючий!

Дощу не було, але всі були мокрі. Всіх охоплювала чимдалі дужча тривога, — адже можна було тільки здогадуватися, куди тримає путь пароплав. На всіх наліг сум. Туман встановлює на океані тишу; він присипляє хвилі, душить вітер. У хрипінні Дюранди, що розлягалося посеред цієї тиші, було щось неспокійне і жалібне. З кораблями більше не зустрічалися. Якщо вдалині, чи то поблизу Гернсею, чи поблизу Сен-Мало, інші якісь кораблі, що не попали під туман, то Дюранди, оповитої імлою, вони не могли бачити, а хвіст її диму, що начебто нізвідки не виходив, здавався їм чорною кометою на білому тлі неба. Раптом Клюбен закричав:

— Негідник! Куди ти повернув? Ти що? Хочеш звести нас зі світу? У кайдани б тебе закувати! Геть звідси, п'янюго! — І схопив стерно.

Спантеличений стерничий вмить утік у носову частину пароплава. Гернсеєць мовив:

— Тепер ми врятовані.

Корабель плив далі так само швидко.

Близько третьої години нижні пасма туману, які стелилися над самісінькою водою, стали підніматися, і показалося море.

— Не до душі мені все це, — сказав гернсеєць.

І справді, туман могли розігнати тільки сонце та вітер. Якщо сонце, то добре, якщо вітер, то не дуже. Але для сонця було надто пізно. В лютому о третій пополудні сонце вже слабне. А від вітру на зломі дня годі сподіватися чогось путнього.

Найчастіше він — провісник урагану.

Зрештою, якщо й віяв легкий бриз, то майже нечутно.

Не спускаючи очей з нактоуза, Клюбен тримав у руках стерно і правив пароплавом.

Водночас він цідив крізь зуби слова обурення — так, щоб їх могли чути пасажири:

— Не можна гаяти часу... Через цього п'яничку ми запізнюємося!..

А втім, обличчя його було незворушне.

Море під пеленою туману вже не було спокійним. Де-не-де воно брижилось. Холодні відблиски розливались по поверхні води. Світлові зайчики на хвилях викликають у моряків занепокоєний. Адже вони вказують на те, що верховий вітер повиривав діри у найвищих шарах туману. Туман піднімався, але осідав знову, чимраз густіший. Іноді все огортала непроглядна імла. Пароплав опинився у справдешній тисняві туману. Час від часу страхітливе коло розсувалося, відкриваючи шматочок небосхилу, щоб потім знов зімкнутися, ніби кліщі.

Гернсеєць, озброєний підзорною трубою, стояв на носі Дюранди, як дозорець. Блиснув просвіт, і знову запанував морок. Гернсеєць злякано обернувся.

— Капітане Клюбен! — скрикнув він.

— Що таке?