Загублена земля. Темна вежа III

Джейк знайшов бічну кнопку, що відкривала магазин. Обойма випала в долоню з тихим металевим клацанням, яке в тихій квартирі розляглося вибухом. Хлопчик нервово озирнувся на двері, а потім всю свою увагу зосередив на обоймі. Повна. Він заходився засовувати її назад у пістолет, але потім знову витяг. Тримати заряджений пістолет у шухляді — це одне, а вештатися з ним по Нью–Йорку — геть інше.

Джейк поклав пістолет на дно наплічника і ще раз понишпорив у шухляді з течками. Цього разу він видобув звідти коробку набоїв, заповнену десь наполовину. І пригадав, що колись батько розважався стрільбою по мішенях в поліцейському тирі на Першій авеню, доки йому це не набридло.

Знову рипнула мостина в коридорі. Більш за все на світі Джейкові хотілося звідти забратися.

Він дістав одну з сорочок, які прихопив з собою, поклав її на письмовий стіл і загорнув у неї обойму та коробку з патронами сорок четвертого калібру. Пакунок поклав назад у наплічник і застебнув пряжки. Коли вже збирався йти геть, погляд упав на стосик паперових бланків коло батькових лотків для кореспонденції. На його верхівці лежали дзеркальні сонячні окуляри, які тато дуже полюбляв носити. Джейк узяв аркуш паперу, хвильку повагався, а потім підняв зі столу окуляри і поклав їх до нагрудної кишені. Вийняв з підставки тонку ручку з золотим пером і написав під шапкою бланку: «Любі тато й мамо!».

І насуплено втупився у привітання. Що написати далі? Що сказати батькам на прощання? Що він їх любить? Так, справді, любить, але цього не досить. В цю основну правду, наче сталеві спиці в клубок, хтось встромив інші, не надто приємні істини.

Що він скучатиме за ними? Джейк не знав, правда це чи ні. І це було жахливо. Що він сподівається, що вони за ним сумуватимуть?

І раптом він збагнув, у чому проблема. Якби він збирався піти лише на один день, сьогоднішній, то написати щось було б легко. Проте він був упевнений майже на сто відсотків, що йде не на один день, не на тиждень і не на місяць, і навіть не на літо. Якщо цього разу він вийде з квартири, то назавжди.

Джейк хотів було зім'яти аркуш, але потім передумав. І написав: «Будь ласка, бережіться. З любов'ю, Дж.» Вийшло доволі кострубато, але щось — це краще, ніж нічого.

Чудово. А тепер, може, годі випробовувати долю? Забирайся звідси, поки не пізно.

Так він і зробив.

У квартирі досі стояла мертва тиша. Навшпиньки крадучись через вітальню, Джейк чув тільки дихання батьків: тихо похропувала мати, батько хропів гучніше, і кожен вдих закінчувався тонким присвистом. Коли Джейк підійшов до вхідних дверей, ввімкнувся мотор холодильника, і хлопчик з переляку застиг на місці. Серце шалено калатало в грудях. Наступної миті він вже був біля дверей. Якомога тихіше відчинив їх, переступив через поріг і дуже обережно зачинив за собою.

Коли клацнула заскочка, з душі наче камінь звалився, і Джейка охопило потужне передчуття. Він не знав, що на нього чекає попереду. Судячи з усього, там чигала небезпека, але йому було одинадцять років — в такому юному віці не відмовляються від екзотичного задоволення, яке зненацька пронизало його до глибини душі. Попереду лежав широкий шлях… таємничий широкий шлях, що веде в глиб незвіданого краю. Якщо Джейк буде достатньо кмітливий… і якщо йому всміхнеться доля… то перед ним розкриються сотні таємниць. Він залишав свій дім на світанку, а попереду чекали грандіозні пригоди.