Замах на бродягу
- Автор: Сименон Жорж
- Год: 1968
- Язык: украинский
- Год: "Дніпро"
- Жанр: Полицейские детективы
Электронная книга - «Замах на бродягу». Краткое содержание книги:
— Що, було багато роботи?
— Ні, все спокійно.
Такі періоди траплялися й раніше. Двоє з його колег пішли у відпустку. Третій зателефонував уранці і попросив дозволу побути днів зо два вдома: приїхали родичі із провінції.
— Ти чимось стурбований, Мегре, — зауважила жінка під час вечері.
Та він не наважився признатися, що його непокоїло лише зникнення люльки. Певна річ, безглуздо було б робити з цього драму. Але думати про щось інше він не міг.
Так, це було десь одразу після другої… Він сидів у себе в кабінеті. Зайшов Люка, доповів про розкриття одного шахрайства, повідомив, що в родині інспектора Жанв'є чекають на нове поповнення.
Потім, скинувши піджак та послабивши краватку, Мегре неквапливо складав рапорт про одне самогубство, що його взяли спочатку за вбивство — і смоктав «стареньку».
Далі привели Жежена. Дрібний монмартрський сутенер, що шпортонув ножем жінку, котра на нього працювала. «Полоскотав її», — пояснив він. Але Жежен не підходив до столу. До того ж він був у наручниках…
Відкоркували лікер. Жінки обмінювалися кулінарними рецептами. Пахкаючи сигаретою, свояк неуважно слухав. Крізь відчинене вікно до кімнати долинав вечірній гомін бульвару Рішар-Ленуар.
… Пополудні Мегре навіть не виходив із кабінету, щоб, як водилося, випити кухоль пива в ресторані «Дофін».
Стривай-но, приходила ще й та жінка… Як там її?.. Руа? Леруа? Її ніхто не викликав.
— До вас якась пані з сином, — доповів Еміль.
— Що їм потрібно?
— Вона нічого не каже… Вимагає, щоб її пустили до директора.
— Нехай зайде.
Випадково у нього випала вільна хвилина, інакше б він її не прийняв. Мегре надав так мало ваги її візитові, що тепер насилу пригадував подробиці їхньої розмови…
Попрощавшись, гості пішли.
— Ти сьогодні був не дуже балакучий, — зауважила пані Мегре, прибираючи посуд. — Певно, щось не гаразд.
Ні, навпаки, все гаразд — коли б не люлька. Сутінки густішали, і Мегре в самій сорочці, подібно до тисяч інших парижан, примостився біля вікна, вдихав свіже повітря, інколи затягуючись тютюновим димом.
… Жінка — здається, все-таки пані Леруа — сиділа прямо навпроти нього. Трималася вона дещо манірно, як і всі люди, котрі поклали собі будь-що поводитися з гідністю. Їй було років сорок п'ять, і вона належала до тих жінок, котрі з віком немовби всихають. Мегре завжди віддавав перевагу протилежній категорії — тим, що з роками набирають тіла.
— Я прийшла до вас, пане директор…
— Директора зараз немає. Я комісар Мегре…
Ага! Ось і перша деталь. Жінка й оком не повела, — певно, не читала газет і ніколи про нього не чула. Вона навіть не приховувала своєї досади, що змушена говорити з якимось комісаром, а не з директором карного розшуку особисто. «Що ж, нехай так, доведеться вдовольнятися й цим», — прочитав Мегре у її недбалому порухові рукою.
Хлопчина, на якого Мегре спершу навіть не звернув уваги, навпаки, весь аж стрепенувся. Очі йому заблищали, і він із пожадливою цікавістю почав розглядати комісара…
— Чого ти не лягаєш, Мегре? — запитала пані Мегре, яка вже постелила ліжко і почала роздягатися.
— Я зараз…
… Хм! Що ж вона йому, по суті, сказала, ота пані Леруа? Вона стільки наторохтіла!
Вона говорила багато й настирливо, як людина, що надає ваги кожному своєму слову і боїться, що її не беруть всерйоз. А втім, це властиво всім жінкам, особливо під п'ятдесят літ…
— Ми, тобто я з сином, мешкаємо…
Вона по-своєму мала рацію: Мегре слухав її неуважно, як то кажуть, одним вухом.
Ага: вона вдова. Він уже не пам'ятав точно — як давно: чи то п'ять, чи то десять років. Можливо, й більше — адже вона бідкалася, що їй самій важко було виховувати сина.
— Я зробила для нього все, що могла, пане комісар…
Ну хто спроможний уважно вислуховувати те, що повторюють усі жінки такого віку за подібних обставин — з однаковими інтонаціями й однаковим виразом обличчя, гордим і скорботним водночас.
Потім щось перебило її сумну розповідь. Що ж саме? А, згадав… Вона сказала:
— Мій чоловік був кадровий офіцер.
А син її поправив:
— Унтер-офіцер, мамо… Він служив інтендантом у Венсенні…
— Ні, вже пробач… Коли я кажу офіцер, то я знаю що кажу… Якби він не помер, не занапастив себе, працюючи за начальників, які й нігтя його були не варті, хоч і завжди на ньому виїздили, то зараз, безперечно, він би вже був офіцер… Отож…