Блакитне мереживо долі

— То ти остаточно вирішив?

Стім підняв голову і подивився на Денні.

— Навіть не смій казати, що я йому щось винен, — відповів Стім.

— Що?

Троє хлопців глянули на дорослих, але згодом повернулися до гри.

— Досить, я свій обов’язок виконав, — сказав Стім. — Залишайся сам, якщо вважаєш за потрібне.

— Хіба я таке казав? — заперечив Денні. — Навіщо комусь тут лишатися? Тато переїжджає.

— Ти чудово розумієш: він чекає, щоб його відмовили.

— Не знаю, — сказав Денні. — Взагалі, що з тобою останнім часом? Поводишся, як невихована дитина. І не кажи, що це через маму.

— Твою маму, — сказав Стім і відставив клей. — Не мою.

— Добре, як скажеш.

— До твого відома, моєю мамою була Бі Джей Отрі.

— А… — лише сказав Денні.

Троє хлопців продовжували захоплено гратися, не звертаючи уваги на дорослих.

— Еббі увесь цей час знала, — продовжив Стім. — Вона знала і не сказала мені. Вона навіть батьку не розповіла.

— Усе одно я не розумію, чому ти психуєш.

— Я психую, як ти кажеш, через те… — Стім раптом осікся. — Ти знав, — сказав він.

— Гм.

— Тебе це навіть не дивує. Я мав здогадатися! Ти ж у нас нишпорка, ну звісно! Ти давно про це знав.

Денні лише стенув плечима.

— Мені все одно, хто твоя мати.

— Тоді пообіцяй мені, — сказав Стім. — Пообіцяй, що нікому не скажеш.

— Чому це раптом мені про це всім розповідати?

— Якщо розкажеш, я тебе вб’ю.

— Дуже страшно, — відповів Денні.

Хлопці відчули, що щось не так, і витріщилися на батька.

— Тату? — озвався Том.

— Спускайтеся вниз, — відповів Стім.

— Але тату…

— Зараз же! — сказав Стім.

Вони піднялися і вийшли, не зводячи з батька очей. Сем тримав у руці машину технічної допомоги. Денні підморгнув хлопцю, коли той проходив повз.

— Заприсягнися, — повторив Стім.

— Добре! Добре! — сказав Денні, піднявши обидві руки. — Стіме, ти знаєш, що цей клей швидко сохне? Тобі треба скласти дві частини разом.

— Заприсягнися життям, що жодній душі не скажеш.

— Присягаюся своїм життям, що нікому не скажу, — відповів Денні. — Але я не розумію, яке тобі до цього діло?

— Я не повинен тобі пояснювати, — сказав Стім. — Я десь читав, що навіть новонароджена дитина впізнає голос своєї матері. Чув про таке? Діти чують цей голос ще з утроби. І з моменту народження їм найбільше подобається саме голос матері. Я думав: цікаво, чий же мені подобався голос, коли я був немовлям? І ти уявляєш, це був голос Бі Джей Отрі! Її грубий різкий голос і вульгарні розмови. І ти пригадай, як говорила Еббі! Вона мала бути моєю матір’ю.

— Ну так, — сказав Денні. — Зрештою так і сталося. Щасливий кінець.

— Ти більше від усіх пам’ятаєш, як ми глузували з Отрі за її спиною, як її перекривляли. «Ви ж мене знаєте, я кажу, як воно є, словами на вітер не кидаюся», — казала вона, наче цим треба було хизуватися! І всі за столом непомітно переглядалися. Тепер я думаю: «Господи, я помру від сорому, якщо всі дізнаються, що вона була моєю мамою». А потім мені стає соромно, що я її соромлюся. Я починаю думати, що наша родина не повинна була поводитися з нею зверхньо. Я взагалі вже не знаю, що мені думати! Іноді я сумую за втраченим: моя рідна мама була близько, сиділа з нами за одним столом, а я навіть не здогадувався про це. Тоді я злюсь на Еббі за те, що вона мені не сказала. А ще — за цей дурний контракт. Саме Еббі не дозволяла моїй матері казати, хто вона. Але іронія у тому, що якби Отрі захотіла мене забрати, Еббі радісно мене віддала б: «От, тримай» — як прийшло, так і пішло. А тато! Ти можеш у це повірити — він сказав, якби про це знав, то віддав би мене.