Горить свіча
- Автор: Малик Владимир Кириллович Сыченко
- Год: 1992
- Язык: украинский
- Жанр: Исторические приключения
Электронная книга - «Горить свіча». Краткое содержание книги:
Зміст роману охоплює невеликий проміжок часу: грудень 1240 р. — літо 1242 р. Історичні події визначають розвиток дії роману, його сюжетно-композиційну структуру. Головним ідейно-композиційним центром твору є зображення героїчної боротьби киян проти загарбників. Вузловими моментами сюжету є перипетії особистих доль історичних осіб та вигаданих героїв: Добрині, тисяцького Дмитра, Янки, Іллі і Маріам, князя Михайла, сотника Жадігера, хана Бачмана. Сюжетні колізії роману досить напружені, з безліччю несподіваних конфліктів. Драматизм сюжету обумовлюється трагічністю долі більшості героїв.
Достовірність, переконливість зображення досягається тим, що послідовність історичних подій — взяття Батиєм Поросся, дев'яностошестиденна облога Києва і його падіння, кривавий шлях до останнього моря через галицько-волинські землі — показано через окремих людей, взятих у співвідношенні з часом і простором.
По греблі вели бранців. Їх було небагато. Одягнуті хто в чому встиг вискочити з хатин, простоволосі, обсмалені вогнем, закривавлені, вони впереміш з худобою брели понуро, страдницькими очима оглядаючись назад, на рідне село, що потонуло у вогні.
Добриня намагався впізнати кого-небудь із своїх, але впізнати не міг — ні чоловіків, ні жінок, ні дівчат. Всі вони здалеку здавалися на одне лице.
Він довго ще на щось сподівався — вдивлявся в кожну постать. Чи нікого не пізнає із своїх? Та нікого не впізнав. Пройшли сусіди — ближчі й дальші, пройшли односельці, а своїх не було, і Добриня зрозумів, що їх уже й не буде. Надія розтанула, випарувалася, як весняний сніг, і він опустив голову, відчувши, як щось важке й холодне налягає йому на плечі…
Так він стояв довго. Дивився услід валці невільників, яку повели до Жорнівського лісу, потім поглянув на Калиновий Кут, що вже догорав. І з його очей бризнули сльози, там тепер димілися чадні згарища, чорніли обгорілі кущі та дерева. Щойно був Калиновий Кут — і не стало його!
Із розпачу його пробудив різкий голос Жадігера:
— Добрине! Де ти? Добрине!
Добриня підвів голову, поправив тверду кангу, що муляла шию, похмуро озвався:
— Я тут!
— Іди лишень сюди, паршивцю! Скажи своїм патлатим шаманам, щоб негайно відчиняли ворота! Інакше і їм те буде, що твоїм землякам! Іди!
В першу мить Добриня хотів було відмовитися виконувати цей мерзенний наказ, щоб Жадігер розкраяв йому шаблею голову, тоді всьому був би швидкий кінець — життю, мукам, горю. Але зразу ж подумав, що в такому випадку смерть рідних залишиться не відомщеною, бо, крім нього, нікому буде відомстити. А душа палахкотіла ненавистю, і серце гриміло в грудях, і руки рвалися до зброї… І він стримався.
— Гаразд, джагуне. Тоді ходімо разом! — сказав глухо. — Найкраще буде, коли ти сам це їм скажеш!
Жадігер засопів, засовався в сідлі.
— А ще чого? Щоб пустили стрілу в живіт? Іди сам, коли тобі кажуть!
Добриня поторкав руками кангу.
— То зніми хоча б оцю колодку! Бо й мені незручно, і що подумають обложені! Як-не-як, а я ж, виходить, посол твій!
— Не посол ти мій, а раб! І хай бачать служителі орусутського бога, що їх чекає, якщо не піддадуться мені по власній волі! Іди!
Добриня поколивав до воріт. Скільки разів приходив він сюди, коли був підлітком, — з радістю і цікавістю, бо відкривав тут для себе новий світ, а тепер прийшов ницим рабом, щоб розорити це мирне гніздо, а його мешканців теж завдати в рабство.
Йому перехопило подих, а невидима рука здавила болем горло. Він довго не міг промовити жодного слова.
— Ти хто? І чого тобі треба? — нарешті почулося згори, з брами.
Його не впізнали, і це піддало йому духу.
— Братіє… Це я… Добриня… Мене прислав до вас мунгальський сотник Жадігер… Он він там стоїть… І я хотів би поговорити з ігуменом Яковом.
— Я ігумен Яків, сину. — Із-за дубового заборола показався чорний клобук, насунутий на голову. — 3 чим прислав тебе мунгальський сотник? І як ти, сину, потрапив до нього? Судячи по тому, що на шиї у тебе теліпається бридке мунгальське ярмо, ти став їхнім рабом?
— Отче, ще кілька днів тому я був воїном і захищав Княжу Гору, а тепер ось — бачиш…
— Бачу. Кажи, чого прийшов!
— Жадігер хоче, щоб ви відчинили йому ворота. Ось чого хоче клятий убивця! На ваших очах він сплюндрував, спалив Калиновий Кут, мої всі загинули… А тих, хто залишився, потягнули в неволю.
— Ми бачили, — відповів ігумен. — А далі?
— А далі… Він згоден залишити вам життя, якщо відчините ворота… Але не вірте йому! Не вірте клятому! То все обман! Всі ви станете рабами! Кожному з вас на шию почеплять ось таку канту, як у мене, і довіку вже не бачити вам волі! Краще смерть, ніж таке життя! Обороняйтеся! Їх не багато — всього дві сотні! А ви сидите за міцним частоколом — тож можете протриматися якийсь час і покласти не одного поганина! Тримайтеся!
Ігумен перехилився через забороло. Тепер було видно все його обличчя — крупне, заросле довгою бородою. Під рясою випиналися могутні плечі, що так і просилися, щоб на них була надіта кольчуга.
— Сину, — сказав він. — Тепер я бачу, що ти Добриня, той Добриня, якого ми колись знали і якому давали притулок за цими ворітьми!.. Радий бачити тебе таким! Іди до мунгальського сотника і скажи, що ми мирні божі люди і нікого не хочемо чіпати, але якщо хто-не-будь зачепить нас, ми станемо не ченцями, а воїнами! Так і скажи! А тепер — прощай! Бо настає наш смертний час!
Жадігер, не дослухавши, розлютився — гримнув: