Золоті Ворота
- Автор: Бердник Александр Павлович
- Год: 2008
- Язык: украинский
- Год: Смолоскип
- Жанр: Прочая поэзия
Электронная книга - «Золоті Ворота». Краткое содержание книги:
«Вся моя літературна та громадська діяльність була спрямована до розкриття у читача вищого космічного рівня мислення, чуття, творчості», — писав Олесь Бердник. Славнозвісний фантаст-дисидент належав до тих рідкісних людей, які здатні відкинути все тимчасове і поверхове, думати одвічними архетипами, жити категоріями Всесвіту, Світла, Любові.
Але пориваючись до вищих сфер, Олесь Бердник ніколи не забував і про Матір-Націю, любов до якої сформувала його творчу сутність. Тож прикметно, що у віршах, містеріях, самвидавних та друкованих статтях, інтерв’ю, котрі увійшли до ЦЬОГО тому, нерідко стоять поруч два слова — Дух і Україна.
Але пориваючись до вищих сфер, Олесь Бердник ніколи не забував і про Матір-Націю, любов до якої сформувала його творчу сутність. Тож прикметно, що у віршах, містеріях, самвидавних та друкованих статтях, інтерв’ю, котрі увійшли до ЦЬОГО тому, нерідко стоять поруч два слова — Дух і Україна.
Перейти на страницу:
28 лютого 1980 р.
Сестрі
Сестро моя — полонянко віків,
У очах твоїх туга і жаль.
Через темряву слів, понад куряву снів
Поспішаєш у даль.
То ведеш волохатих синів
Крізь болота первісні й мости,
То очолюєш тих вояків,
Що із смертю на «ти»!
То долаєш варяжські моря,
Відкриваєш десь землі нові…
І сія над тобою зоря,
На стовічній твоїй голові.
І прийшла ти цей раз до Дніпра,
Ще дитям із того корабля,
Де Учитель, що вік не вмира,
Щось нам шепче здаля…
І кипить дивна сила в тобі,
Замерзає в тілесній труні,
Знемагає в тяжкій боротьбі…
Видно це — лиш мені!
Збережи, збережи той напій
Для епох небувалих і ер!
Буде свято ясне, буде бій —
Не такий, як тепер!
Спалахнуть міжпланетні моря
Кораблями далеких світів,
Нас покличе кохана зоря
До вогненних братів!
І в Мовчання повернемось ми,
Де зустрінуться рідні серця,
Де з’єднається з нами — дітьми
Рідна Мати — Лицем до Лиця…
3 березня 1980 р.
Тюремний побратим*
Чорні птахи сіють жахи
І тяжку печаль,
То кружляють понад дахом,
То летять у даль.
А мені зовсім не сумно
З чорним птахом цим,
Ворон той глибокодумний —
Рідний побратим.
Він мене вітав протяжно
В тиші вечорів,
Як в готель малометражний
Я за ґрати сів.
Він мені вселяв надію
На грядущі дні,
Малював для серця мрію
Крильми вдалині.
І віднині — в бурі, зливи,
В зоряних світах —
Буде вісником щасливим
Друг мій — чорний птах!
17 квітня 1980 р.
Цвітуть каштани*
Цвітуть каштани
В моїм саду,
І я, мов п’яний,
Іду, бреду…
Небесне поле —
Мій диво-сад,
На видноколі
Каштани в ряд.
Свічки вогнисті
Внизу, вгорі,
Дає намисто
Зоря — зорі.
Ті намистини
Плетуть вінки
У Сад Єдиний —
Віки, віки…
Ідіть до мене,
Мої брати,
У даль шалену
Тут є мости —
Мости любові,
Мости пісень.
Щоб знову й знову
Горів цей день…
Щоб вічним Паном
Весна цвіла.
Мої каштани
Щоб зберегла…
9 травня 1980 р.
* * *
Що сильніш — мале, а чи велике?
Що могутніш — предмет чи слова?
Куля убиває чоловіка,
А від слова серце ожива…
Як же розібрати ті мережі,
Що важніше — день чи темна ніч?
Все єдино в зорянім безмежжі:
Слово — річ, і всі предмети — річ.
З речі-слова
вийшла річ-Людина,
Зоресвіт — і духу океан.
У руках Людини і зернина,
І космічний всеосяжний лан…
1 вересня 1980 р.
* * *
Десь на кручі — далеко, далеко —
Хатка мила…
В ній моя доля-лелека
Квітку згубила.
Пелюстки обриває негода:
Любить — не любить!
Що чекає ту юну вроду —
Щастя, згуба?
Дві маленькі мої лелітки —
Жовта й синя,
Дві самотні, тремтливі квітки
На бадилині…
Десь пішло їхнє щастя бідне
До циганів —
Волохате, старезне, рідне,
Все в тумані…
Чи було воно, чи приснилось?
Хто ж те мовить?
Хто поможе здобути сили
І любові?..
Ви до Сонця прагніть, молітесь,
Лиш до Сонця!
Може, вернеться щастя квітам
Під віконце…
2 листопада 1980 р.
Підсумок
Мара
Вмира.
Живе
Зове.
Лечу —
Свічу.
Дивись
Увись!
Святе
Росте,
Мара
Вмира!
Плекай
Розмай
Тих див,
Що снив.
Дух мрій
Посій
В ґрунти
Мети.
Убить
Ту мить
Надій
Не смій!
Перейти на страницу: