Золоті Ворота

Пестили мене Предивні Руки, Формувала Мова-дивина, З мелодійних янголиних звуків Ткалась пісня Духу чарівна. Наливались силою рамена, Обрій зору ширився і ріс… І толі крилатий Геній в мене Увійшов і до зірок поніс… І душа жахалася дитинна Мерехтіння зірок і планет, Та солодкий був політ орлиний, Безупинний в невідоме лет. Геній мовив: — Ось твоя країна, Поле духу царського твого. Ти — владар безмежності незмінний, Повелитель світу оцього! Хочеш — засяють нові зорі, Забажаєш — згаснуть всі світи! Скажеш Слово — і в пустім просторі Може казка нова розцвісти… Але є у глибині забутій Міріяди всесвітів д у ш і; То Титани, в Тартарі закуті. Всі вони — твої товариші. Злий Чаклун зіткав для них тенета З їхніх снів, пісень і доброти, Із творінь художників, поетів, Із шукань, і мрій, і марноти… Оточив Чаклун той світ химери Прірвою пітьми і небуття, В світі тім ніхто не знайде двері У світи Свободи і Життя… Чи волієш ринутись у морок, Щоб далеким друзям помогти, Щоб розвіять сутінки і горе?! Дух мій мовив: — Я готов іти! Засміявся Геній срібнокрилий: — Лиш такого слова я чекав! Народися в пітьмі, сину милий, Серед гроз, прокльонів і заграв! Дам тобі я Матір-Україну, Дивну Діву темної Землі, То — твоє кохання лебедине. То — твої надії і жалі! Сповни душу мовою Вкраїни, Пий до дна страждання гіркоту, Полюби і творення, й руїну Всю її — і грішну, і святу! Слізну думу, буряні походи, Шибениці, палі і хрести, Мужність воїв, і дівочу вроду, І безсилля осягнуть мети… Покохай окрадену й закуту Обніми невинну і німу, Поцілуй тисячолітнє путо, — І тоді — тебе я о б н і м у… Ти відчуєш силу і поління. Ти розвієш морок Чаклуна! Над безодню — в зірок мерехтінні Встане доля світу осяйна! Ти зумій з’єднати воєдино Зло й Добро, і полум’я, і тлінь, Тишу Божу й ревище звірине, І молитву, й грім палахкотінь! Лиш тоді замучена й закута Переступить прірву небуття, Коли міст ти викуєш із пута, Як Життя сотвориш з Нежиття… …………………………………… Сталось так! І я пірнув у морок… І минали ери і роки… І шукав я в клекоті і горі Знаки Благовісної Руки. Тьма ревіла. І шипіли змії. І росли могили у степах. Рокотали кобзи. Гасли мрії. І струпився кров’ю битий шлях. І до прірви знов беззастережно Ніс мене жахливий ураган… І ось там — на боці протилежнім Я побачив світозарний стан… То була вона — Вкраїна-Діва Серед сяйна, в зорях, у вінці. А довкола — краю вільне диве Море трав і квітів пагінці… І її у коло замикали Душі ясні вірних козаків, Звуки дум, і мрії, і хорали, І кохання тисяч Матерів… Тут, де я, — кривавилися грози, І стогнала змучена земля… І, тамуючи столітні сльози, Я почув глаголи іздаля: — Любий сину! Бачиш — та безодня Сповнена терзань і німоти! Прірва та ковтає всі народи, Всі повстання, мрії і мости! Вже пора! А шляху все немає! І його відкриють лише т і, Хто полюбить пекло серед Раю І Буття у Вічнім Забутті! Суджено це Синові Вкраїни! Я тобі допоможу, іди! Понад світом сонним і тривожним Через прірву небуття гряди! І сяйнула в небі блискавиця, І забута пам’ять вирина…