Золоті Ворота

Відкриваю вічі на світанні, Ніби приступаю до роботи… Наче білка, мчуся безнастанно В колі повсякденної турботи. Я приймаю ношу цього світу На свою чутливість та мінливість, Мої нерви, мов казкові віти, Відчувають всю його примхливість. І нема для світу ні закону, Ані смислу, ані рамок міри, — Всі ті речі — наші забобони, Наші страхи і жадоба віри… Боїмось ми просто зрозуміти, Що і люди й зорі у Безмежжі — Лиш самотні чудодійні Діти На пустельнім серця узбережжі, Що усі диктатори та війни, І насилля, муки і жадання — Лише спроби — дикі, безнадійні Осягнуть небачене Кохання. Те Кохання — до Самого Себе, Бо нікого в Світі більш немає — Ні на зорях у далекім небі, Ні в химернім потойбічнім Раї… Всюди ми, усюди — наші муки, Наші спроби вийти в Небувалість, І тремтячі від безсилля руки — Від безсилля осягнути сталість. Породили ми себе в химеру З Цілості — Єдиної, Святої, І пішли в періоди та ери На стежки розвою і розбою. Розгубили ми себе в Хаосі, Світлі шати дарували тіням, Лиш надію змучену ще досі Віддаєм грядущим поколінням… Зупинімось, зупинімось, Браття, Пробудімось з вічного шукання, Хай осяє Зоряне Багаття Ще з Правіку Суджене Повстання! І тоді Світило Праблакитне, Всі сонця зібравши в себе, встане, І тоді пустеля непривітна Затріпоче цвітом полум’яним. І тоді побачить Дух Людини, Що в Ньому — Всесвітня Праоснова, Що усі низини і глибини — То пелюстки нашої Любові!

2 квітня 1983 р.