У вогні

Шалені оплески. Наче підбадьорена ними, я підвела обличчя і всміхнулася до аудиторії вдячно, але не без тіні трагічності. З пір’я ще де-не-де струменів димок, і від цього мої очі дуже доречно почервоніли.

— А я не щасливий, — відповів Піта. — Шкода, що ми не дочекалися, щоб усе відбулось офіційно.

Це здивувало навіть Цезаря.

— Але трохи — це ж ліпше, ніж нічого.

— Цезарю, мабуть, я думав би так само, — гірко промовив Піта, — якби не дитина.

Отакої! Знову він за своє. Кинув бомбу, яка звела нанівець зусилля всіх трибутів, що виступали до нього. А може, й ні. Можливо, цього року він просто запалив ґніт на бомбі, яку змайстрували інші переможці в надії, що хтось її підірве. Можливо, я в своїй весільній сукні. Не відаючи, що я цілком залежу від таланту Цинни, в той час як Піті не потрібно нічого: він кмітливий від природи.

Коли бомба вибухнула, навсібіч полетіли звинувачення в несправедливості, варварстві й жорстокості. Навіть найбільші прихильники Капітолія, найкровожерливіші любителі Ігор не могли бодай на мить не відчути,

наскільки ситуація жахлива.

ст '

Я вагітна.

Слухачі не одразу перетравили новину. Вона вразила й поступово проникла до глибини душі, підхоплена різними головами — і натовп застогнав, як отара поранених тварин: ремствував, лементував, кликав на допомогу. А я? Я знала, що на всіх екранах крупним планом показують моє обличчя, але не робила жодних спроб сховатися. Бо * в ту мить я також перетравлювала те, що сказав Піта. Хіба не цього я жахалась найбільше, коли мова заходила про весілля, про майбутнє? Втратити своїх дітей на Іграх? А зараз так і могло бути, хіба ні? Чи не тому я все життя вибудовувала захисні стіни, лякаючись на саму думку про одруження й родину?

Вже й гонг пролунав, а Цезар не міг заспокоїти глядачів. Піта на прощання кивнув і повернувся на своє місце, більше не зронивши ані слова. Губи Цезаря ворушилися, але в студії панував суцільний хаос, і я не могла розчути жодного слова. Тільки гімн, який заграв так гучно, що я всім тілом відчула вібрацію, нагадав усім: ми у прямому ефірі. Я автоматично підвелась, і тут Піта потягнувся до мене. Я взяла його за руку; з його очей котилися сльози. Наскільки вони щирі? Невже це підтвердження того, що його повсякчас переслідували ті самі жахи, що й мене? Що й усіх переможців? Усіх батьків у кожному окрузі Панему?

Я озирнулася поглянути на аудиторію, але перед моїми очима попливли обличчя батьків Рути. їхній смуток. їхня втрата. Я мимовільно обернулася до Чича та простягла йому долоню. Мої пальці зімкнулися на куксі, якою тепер закінчувалась його рука.

І тут почалося. Тут і там переможці бралися за руки. Деякі одразу, як морфліністи чи Вариста з Біпером. Інші, як Брут та Енобарія, невпевнено подавали одне одному долоні, спонукані рештою переможців. Коли пролунали останні ноти гімну, всі двадцять чотири трибути стояли щільною шерегою, яка, либонь, уперше з Чорних часів свідчила про єдність усіх округів. Влада це усвідомила — один по одному почали чорніти екрани. Втім, було вже запізно. У загальному хаосі трансляцію не вимкнули вчасно. Всі нас бачили.