Країна Моксель, або Московія. Книга 3
- Автор: Билинский Владимир
- Серия: Країна Моксель #3
- Год: 2009
- Язык: украинский
- Жанр: Исторические приключения
Электронная книга - «Країна Моксель, або Московія. Книга 3». Краткое содержание книги:
Читач дізнається, чому в офіційній радянській історіографії замовчувалася правда про московитів і Московське князівство.
Книжку можна рекомендувати студентам і викладачам вузів як навчальний посібник.
Цілком очевидно, що селянське (християнське) населення мало місцеве, фінське коріння. За допомогою централізованої ханської влади його примусово навертали у православ’я і фактично перетворювали на рабів.
Професор Гарвардського університету Річард Пайпс дотримується промосковської версії «становлення Московії», однак навіть він визнав, що Московське князівство вперше з’явилося на світ лише в 1276 році. Не знаю, звідки американський професор узяв цю дату, але в цьому питанні він недалекий від істини. Послухаймо Р. Пайпса:
«З найбільшим успіхом колабораціоністську тактику використовували родичі Олександра Невського, які сиділи в Московському уділі, котрий у XIII ст. ще не відігравав помітної ролі. Цей уділ був викраяний в 1276 р. для сина Невського Данила Олександровича» [54, с. 89].
Отже, Московське князівство виникло тільки в 1277 році. Не мінятиму цієї дати, бо вона базується на Ясі Чингісхана та офіційному році народження молодшого сина Олександра Невського — Данила.
Перед нами відкрилася низка подій, тісно пов’язаних між собою. Ось вони:
— поїздка в 1271 році синів Олександра Невського до хана Менгу–Тимура;
— заснування Москви 1272 року;
— перепис населення Золотої Орди 1272 року;
— «викроювання Московського уділу» в 1276 році;
— призначення на Московський улус Данила в 1277 році.
Усі події відбувалися в сильній, централізованій державі, де одноосібно правив хан Менгу–Тимур, а в кожному улусі сиділи його повноважні представники — баскаки. Поза сумнівом, Москву в 1272 році було закладено з відома хана. Не могли митрополит із єпископом порушити закони держави і самовільно висвятити три церковні заклади з наданням їм земельних наділів, причому великих. Без дозволу хана навіть місцевий баскак не мав права робити чогось подібного. Якщо б поселення було засноване без дозволу хана, він наказав би його знести.
Проте в 1277 році хан Менгу–Тимур посадив у Москві удільного князя Данила. Сподіваюся, ні в кого не виникає сумніву, що зайняти свій уділ Данило міг лише маючи ярлик хана, тобто — його дозвіл. Наш ланцюг подій отримав логічне завершення.
Так пізнається істина в неспотвореному вигляді, без московського «доважку брехні», подобається це комусь чи ні.
Повернімося до матері Данила. Я перегорнув масу історичних довідників, але ніде не знайшов достовірної інформації щодо її походження. Мені здається, що найрозумнішу відповідь на це питання (хоча й не без лукавства) дав М. М. Карамзін,:
«Після смерті першої дружини…, Невський взяв другий шлюб з невідомою для нас Княжною Вассою, тіло якої лежить в Успенському монастирі Володимирському, в церкві Різдва Христового, де похована і донька його, Євдокія» [41, том IV, с. 206].
Останки першої дружини не збереглися. І не могли зберегтися. Адже вони свідчили б про її походження.
На початку XIX століття не існувало документів, які підтверджували б родове походження дружин Олександра, так званого Невського. І «писання» про першу дружину Олександра—чистісінький абсурд, хоча й «спирається» на «загальноросійські літописні зводи»… Адже, як ми вже говорили раніше, Олександр Невський народився в 1230–1232 роках, а з 1238 року перебував аманатом при дворі хана Батия. Відпущений же у ростово–суздальську землю на Володимирське князівство в 1252 році. Тобто одружився він саме в ті роки, коли перебував при дворі Батия.
Та найголовніше, що підтверджує належність синів Олександра до роду Чингісидів, а його матері — до роду Батия, —це поведінка тих князів. Навіть Олександр Невський не міг дозволити собі подібної поведінки. Я не описуватиму ще раз увесь кривавий шлях, який пройшли сини Невського в землі Моксель. Цей матеріал досить докладно поданий у першому томі книги. Наведу лише кілька узагальнень, зроблених М. М. Карамзіним, про поведінку синів Невського:
«Після страшної грози Батиєвої вітчизна наша ніби відпочила протягом років тридцяти… У такому стані перебувало Велике княжіння, коли Дмитро Олександрович (син Невського. — В. Б.) зійшов на престол його, на лихо під даних і собі, на сором віку і крові Героя Невського» [41, том IV, с. 226].
Навіть великий патріот Московії М. М. Карамзін визнавав, що всі чвари, які траплялися в землі Моксель після 1238 р., були лише дрібними непорозуміннями. Лихі часи настали з приходом на княжий стіл синів Олександра Невського. Ці люди завдавали страждань тільки ростово–суздальській землі. Своїй батьківщині — Орді — вони служили справно.
Послухаймо: «Андрій Городецький, син Невського, брат Дмитрів — повів військо в Орду, щоби разом з ханом Мангу–Тимуром іти на кавказьких Ясів, або Аланів, багато з яких не хотіли коритися Татарам…» [41, том IV, с. 227].