Країна Моксель, або Московія. Книга 3
- Автор: Билинский Владимир
- Серия: Країна Моксель #3
- Год: 2009
- Язык: украинский
- Жанр: Исторические приключения
Электронная книга - «Країна Моксель, або Московія. Книга 3». Краткое содержание книги:
Читач дізнається, чому в офіційній радянській історіографії замовчувалася правда про московитів і Московське князівство.
Книжку можна рекомендувати студентам і викладачам вузів як навчальний посібник.
І церковна література підтверджує цю істину.
2. «Крутицький Архиерейський Дім… на гористому березі Москви–ріки, на урочищі, здавна званому, через крутизну свого розташування, Крутицями, біля підніжжя цієї височини, в ровах, течуть струмки: з північного боку — Сара, а з південного — Подон… Обитель сія найдавніша… заснована св. князем Даниїлом Олександровичем… в останній половині XIII століття (близько 1271 року), і служила з половини XV століття місцем перебування Владики стародавньої Сарайської Єпархії, перейменованої в Сарайську і Подонську, згодом у Крутицьку, і знищеної за персональною вказівкою Імператриці Катерини II15 травня 1788 р.» [43, с. 265].
Історія з Крутицьким Архиєрейським Домом дуже цікава і повчальна, і ми ще про неї згадаємо.
Зауважте: з 1764 до 1792 року Катерина II закрила і знищила сотні старовинних храмів по всій імперії, які зберігали спадкоємність із Золотою Ордою. Хоч, звичайно, існували й інші причини їх закриття і знищення.
Цілком очевидно, що для освоєння місцевості та залучення фінських аборигенів самих лише церков було замало. Потрібно було споруджувати і якісь житлові поселення. Що теж було зроблено за повелінням хана Менгу–Тимура, бо — ще раз нагадаю читачам незаперечну істину того часу, підтверджену російськими професорами — вся земля була власністю хана і використовувати її можна було тільки з його дозволу. А оскільки при закладенні церкви обов’язковою є присутність єпископа або митрополита — державного службовця, то, безперечно.
люди подібного рангу не могли діяти без відома хана і великого баскака. Це непорушні аксіоми Московії XIII‑XV століть.
Ось чому того ж 1272 року на території сучасної Москви було закладено обитель монашої спільноти. Послухаймо свідчення:
3. «Новоспаський монастир… за Таганською площею, на високому березі Москви–ріки… Першооснови цієї обителі закладено в XIII столітті на тому місці, де нині Данилів монастир. [«Данилів монастир… заснований близько 1272 року Святим Князем Данилом Олександровичем»]… коли Москва тільки виринала з убозтва і… була під владою Монголо–Татарською» [43, с. 199, 231].
Коротко уточню для читачів: в 1272 році було засновано Данилів монастир, який у процесі свого становлення перейменований у Новоспаський.
Пропоную звернути увагу на той факт, що всі три установи начебто закладені Данилом Олександровичем, молодшим сином Олександра Невського. Це чергова брехня! Данило народився 1261 року, і в 1272 році, згідно з Ясою Чингісхана, права на уділ не мав. Таке право він міг отримати лише після досягнення 16 років, тобто після повноліття.
До речі, про цю істину згадує навіть М. М. Карамзін у своїй «Історії», коли говорить про неповноліття так званого Дмитрія Донського.
Чому ж церковна література заснування всіх трьох перших храмів Москви приписує саме Данилові Олександровичу? Чи не ховається щось за цим?
Цілком зрозуміло, що після фальсифікації життя та діяльності Олександра Невського виникла закономірна необхідність використати «феномен Олександра» у ширшому масштабі. Фальсифікація взаємозв’язана. Якщо заснування Москви припало на 1272 рік, то стало очевидним, що треба пов’язати цей історичний факт з «возвеличеним предком», приписавши відкриття церков та монастирів його синові. Адже не могли можновладці наступних століть, які жадали слави і величі, повідати світові простеньку, але гнітючу для московської душі істину про відкриття всіх цих установ за велінням їхнього «старого царя» Менгу–Тимура.
Згадайте, у Золотій Орді існувала ціла Сарська єпархія, що об’єднувала в степах, від Липецька і Тамбова до Сарай–Бату і Сарайчика, десятки православних храмів і монастирів, але московська влада ніколи не вважала за потрібне розповісти людям правду про цю установу. Вони соромилися тієї правди. Бо вона нагадувала велику істину: про життя в єдиній державі, про єдиних «старих царів», про велику матір московитів — Золоту Орду.
Навіть про храм у столиці держави — Сарай–Бату розповідала не московська історія і не московські священики, а великий мандрівник XIII століття Вільгельм де Рубрук.
Словник–довідник «Література і культура Стародавньої Русі» таким чином довів до нашого відома смерть Володимирського князя Ярослава Ярославовича, який сидів на столі після Олександра, так званого Невського:
«Ярослав Ярославич… у 1271 році їздив в Орду зі синами Невського і на зворотньому шляху помер» [53, с. 250].
А М. М. Карамзін ще більше конкретизував смерть князя:
«Великий князь Ярослав, за прикладом батька й Олександра Невського, намагався всіма способами догоджати Ханові і, подібно до них, закінчив життя своє на зворотньому шляху з Орди, куди їздив з братом Василем…» [41, том IV, с. 216].