Країна Моксель, або Московія. Книга 3
- Автор: Билинский Владимир
- Серия: Країна Моксель #3
- Год: 2009
- Язык: украинский
- Жанр: Исторические приключения
Электронная книга - «Країна Моксель, або Московія. Книга 3». Краткое содержание книги:
Читач дізнається, чому в офіційній радянській історіографії замовчувалася правда про московитів і Московське князівство.
Книжку можна рекомендувати студентам і викладачам вузів як навчальний посібник.
Проіснувала ямська служба в Московії до XVIII століття, коли «шведські та німецькі фахівці створили регулярне поштове сполучення» [54, с. 37].
Ми навели слова професора з Кембриджа Річарда Пайпса, який одночасно зафіксував: «Ямська служба, яка зв’язувала Москву з провінцією, була тим самим монгольським «ямом», тільки під іншим начальством» [54, с. 109].
До речі, таку ж саму думку висловлював і російський професор Н. О. Попов (1833–1891) у праці «Вчені і літературні праці В. М. Татіщева», 1886 року видання.
Навіть у народній свідомості пам’ять про «ямську службу» та «ямщиків» збереглася в Московії на віки. Згадайте старовинну народну пісню московитів: «Ямщик, не гони лошадей». Про чуже, невластиве народові, ніколи б не збереглася пісня на довгі часи.
Ми можемо тільки здогадуватися, чому з такою затятістю московська державна влада викорінювала будь–яку пам’ять про своє золотоординське минуле, в тому числі пам’ять про тисячі ямських поселень на землі теперішньої Московії. Швидше за все, це робилося за аналогією з тим, про що писав професор В. В. Григор’єв. Послухаймо:
«Чому дійшло до нас декілька ярликів, даних ханами митрополитам, а не дійшло жодного з даних ними князям нашим великим та удільним, тоді як останніх видано було напевне більше, ніж перших?… Дуже навіть можливо, що вони намагалися знищити їх якнайшвидше, як свідчення, що могли нагадувати нащадкам удільних князів такі речі, які їм належало зовсім забути… як геть непотрібні пам’ятки обтяжливого рабства» [37, с. 108].
Така ось правда про Московський улус Золотої Орди. Прийнявши рішення привласнити собі візантійський духовний спадок («третій Рим»), Москва крала все, що «погано лежало», і водночас знищувала те, що нагадувало про «старих царів» і рідну Золоту Орду. Не лише поміняла родовід та імена своїх князів, а навіть стерла пам’ять про поселення, храми, «ями», які берегли згадки про минуле.
7
1272 рік—заснування Москви
Цей рік для Московії став справді видатним. Адже, крім перепису населення, в 1272 році було засноване поселення Москва. Мабуть, під час перепису побачили скупчення фінських утікачів–поселенців на річках Москві, Яузі та в навколишній тайзі. А оскільки в тих диких лісах на сотні кілометрів навколо не було жодних поселень, адже навіть старовинний Радонеж був заснований Сергієм Радонезьким серед дикого лісу в «першій половині 14 століття», то цілком очевидно, що хан Менгу–Тимур дав завдання великому баскакові та митрополитові закласти в тій місцевості церкви і звести фінських втікачів–відлюдників у церковну громаду.
І, щоб не відлякувати фінських поселенців навіть назвою, ім’я поселенню не стали давати татарське, а присвоїли суто фінське, за назвою річки — Москва. Раджу московським ура–патріотам не думати, що автор викладає свій особистий погляд на цю проблему. Ні, шановні, ми опираємося на суворі церковні документи. Адже кожній людині при здоровому глузді зрозуміло: якби Москва як поселення існувала з 1147 року, то в ній обов’язково була б церква. А про жоден храм на сотні кілометрів навколо Москви до 1272 року російське православ'я не знає.
Я вже торкався цього питання у другому томі книги.
Російська православна церква не знає жодного храму, який існував би на території теперішньої Московської області до 1272 року. Феноменальна істина!
Отже, послухаймо російські церковні джерела. Ось вони, перші православні церкви, зведені на території сучасної Москви ханом Менгу–Тимуром:
1. Церква «Спаса на Бору… Коли місце нинішнього Кремля ще покрите було бором або густим лісом,… — син Олександра Невського, Св. Даниїл, який щойно отримав в уділ землі і села,… побудував у 1272 році, серед бору, на Боровицькому пагорбі (так це урочище в давнину називалося), на тому самому місці, де жив у самотній хатині пустельник Вукол, дерев’яну церкву Спаса–Преображення. Це було за 54 роки до заснування Успенського
Собору і за 67 років до обнесення Дитинця (нинішнього Кремля) дубовою рубленою стіною. Цей дерев’яний храм проіснував 56 років» [43, с. 325–326].
А оскільки сучасне місто поглинуло сотні квадратних кілометрів території, то цілком очевидно, що в давні часи для освоєння тієї глухої, дикої місцевості знадобилася не одна, а декілька церков.