Країна Моксель, або Московія. Книга 3

Швидше за все, окрім андової спорідненості, існувала й кровна спорідненість. Тому що Олександр, так званий Невський, до 1252 року постійно перебував при родині хана Батия і, звичайно, саме в Орді одружився. А оскільки Батий був зацікавлений у тому, щоб мати віддане оточення і розумних підданих, а Олександр, швидше за все, до таких належав, то й мав честь бути одруженим із жінкою з роду Бату–хана.

Саме про таку спорідненість свідчить смерть батька Олександра Невського — Ярослава Всеволодовича в далекому Каракорумі від рук матері Великого Хана — Туракіни. Палаючи ненавистю до Батия, який принизив її сина Гуюка, Туракіна хоча б у такий спосіб помстилася ханові Бату. Тому що іншими мотивами не можна пояснити вчинок імператриці. Її статус і честь не допускали можливості принизливо бруднити руки об простого смертного. Для впливу на підданих і рабів імператриця мала слуг.

Таємниця роду Бату–хана була відомою Менгу–Тимурові, його внуку. Ось чому він запросив на зустріч своїх двоюрідних братів: Дмитра, Андрія та Даниїла. До речі, Данило 1272 року ще був хлопцем і, не будучи спорідненим з Менгу–Тимуром, не удостоївся б честі бути прийнятим ханом. Сподіваюся, це більш ніж очевидно.

Швидше за все, в 1272 році ще жива була мати цих трьох «принців роду Чингісидів по жіночій лінії». І зрозуміло, що саме вона представляла синів Олександра Невського, які були племінниками Менгу–Тимура, в ханському палаці.

Я не знаю, хто подав ханові ідею закласти в ростово–суздальській землі нове поселення — Москву — з наступним призначенням «на її стіл» молодшого з синів Олександра — Данила. Ймовірно, то була ідея спільна: і Менгу–Тимура, і дочки хана Батия, і Великого володимирського баскака, і «царського двору». Бо мати прямих спадкоємців «ханської крові» і не скористатися цим, щоб назавжди закріпитися в землі Моксель, було б непростимою помилкою з боку ханської влади. Тим більше, що в ті роки і пізніше хани Золотої Орди повсюдно закладали нові поселення, «ями» і міста, стягуючи в державу кращих майстрів. Про це свідчили всі історики й мандрівники того часу, які побували в Золотій Орді.

Зрозуміло, московські історики про подібний розвиток своєї землі та свого народу говорити соромилися.

Але, звинувачуючи і тавруючи так званих «татаро–монголів», змушені були ронити слова істини.

Послухайте, що в ті роки творилося на території теперішніх Курської, Воронезької та Липецької областей. Кілька простих, з життя взятих оповідей 1270–1290 років. Відчуйте дух часу єдиної держави — Золотої Орди. Адже подібне коїлося і на московській, і на тверській, і на рязанській землях. Тільки це замовчували або ж перебріхували події задля «фальшивої величі Москви».

Тоді у цій землі правив баскак Ахмат Хівинець, який, мабуть, свою ставку тримав у Курську. Хоч були й місцеві два князі — Олег та Святослав. Перший із них сидів у «Рильську і Ворголі», а другий — «у Липецьку». «…Ахмат Хівинець, взявши на відкуп данину Татарську… гнобив народ, не виключаючи ні Бояр, ні Князів і завів поблизу Рильська дві слободи, куди прибивалися розмаїті негідники, щоб, отримавши його покровительство, грабувати навколишні поселення. Олег, за згодою Святослава, поскаржився на це Ханові Талабузі, який дав йому загін Моголів і велів розорити слободи Ахметові; Князі ж, виконуючи ретельно наказ його, вивели звідти своїх втікачів, а інших у кайдани закували»[41, том IV, с. 231].