Сповідь відьом

Його очі повільно розплющилися, і я зазирнула в їхні сірі глибини, боячись дихнути і порушити чари, які він навіював своїми словами.

— А як стосовно мене? — спитав Метью, затримавши на мені погляд.

— Кориця, — відповіла я, трохи вагаючись. — І пряна гвоздика. Інколи мені здається, що ви пахнете червоними гвоздиками, але не тими, що продаються у квіткових крамницях, а тими, що ростуть в англійських палісадниках.

— Так, це гвоздика садова, — підтвердив Метью, і в куточках його очей блиснули іскорки. — Що ж, зовсім непогано як для відьми.

Я простягнула руку, взяла каштан у долоні. Перекочуючи його з руки в руку, я відчула, як його тепло зігріває мої раптово охололі долоні.

Метью відкинувся на спинку крісла і з цікавістю зиркнув на мене.

— А як ви вирішили — що саме слід подавати мені на стіл? — І з цими словами він жестом вказав на ягоди та горіхи, що лишилися на тарілці.

— Ну, цього разу обійшлося без магії. Мені допоміг працівник зоологічного факультету, — пояснила я.

Спочатку Метью аж отетерів, а потім вибухнув реготом.

— Ви цікавилися у працівників зоологічного факультету, що слід готувати мені на вечерю?

— Не зовсім так, — вибачливо сказала я. — В Інтернеті були кілька рецептів приготування сирої їжі, але, придбавши м’ясо, я розгубилася. А на факультеті мені розповіли, чим харчуються звичайні сірі вовки.

Метью похитав головою з осяйною усмішкою, і моє роздратування минуло.

— Дякую, — тільки й сказав він. — Уже давно мені ніхто не готував їжі.

— Нема за що. Мабуть, найгіршою складовою вечері було вино.

Очі Метью спалахнули цікавістю.

— До речі, про вино. — Він підвівся, складаючи свою серветку. — Я тут дещо приніс, щоб скуштувати після вечері.

Вампір попрохав мене принести з кухні дві склянки. Коли я повернулася, то побачила на столі старовинну, трохи кривобоку пляшку. На ній виднілася вицвіла кремова етикетка з простим написом та вінцем. Метью взяв штопор і вкручував його в потемнілий від часу крихкий корок.

Коли ж він його витягнув, то його ніздрі збуджено роздулися, а на обличчі з’явився вираз кота, який нарешті злапав давно омріяну смачнючу мишу. Вино, що полилося з пляшки, було густе, мов сироп; воно виблискувало золотавим відтінком у світлі свічок.

— Ось понюхайте, — сказав Метью, подаючи мені склянку. — І висловіть свою думку.

Я нюхнула — і аж охнула.

— Запах карамелі та ягід, — відповіла я, дивуючись — як таке жовте вино може пахнути червоними ягодами.

Цікавий щодо моєї реакції, Метью пильно вдивлявся в моє обличчя.

— Ану відсьорбніть, — запропонував він.

Солодкі аромати вина вибухнули у мене в роті. По моєму язику прокотилося щось схоже на абрикосово-ванільний крем, яким частували мене старенькі пані з кухні унизу, і, коли я ковтнула, в роті надовго лишився його присмак. Я немов магії скуштувала.