Сповідь відьом

Мій гардероб пропонував два варіанти: один чорний, а другий — темно-синій. Перевагою темно-синього була чистота, і це стало вирішальним фактором на його користь. Сорочка мала також кумедний комірець, який стояв сторч ззаду, немов крилами злітав до мого обличчя і спускався донизу, переходячи в V-подібне декольте. Рукава прилягали до рук досить щільно і закінчувалися довгими нееластичними манжетами, які, трохи розширюючись на кінцях, сягали мені до середини долонь. У ту мить, коли я начіпляла срібні сережки, у двері постукали.

У грудях злегка похололо, немов до мене на побачення прийшов кавалер. Але я відразу ж затоптала цю думку.

На порозі стояв Метью. Високий та стрункий, немов принц із чудесної казки. В порушення своєї звички він був геть у всьому чорному, від чого ще більше приголомшував — це був справжній вампірський вигляд.

Поки я ошелешено роздивлялася його, він терпляче чекав на сходовому майданчику.

— Господи, я зовсім забула про гарні манери! Будь ласка, заходьте, Метью! Ця фраза годиться для офіційного запрошення до мого помешкання? — Подібний вираз я десь чула по телевізору чи прочитала в якійсь книзі.

Губи Метью викривилися в усмішку.

— Забудьте все, що ви, як вам здається, знаєте про вампірів, Діано. Це звичайна ввічливість. Мене зовсім не турбує той містичний бар’єр, що начебто є межи мною та красунею.

Щоб пройти у двері, Метью трохи нахилився. Однією рукою він притискав до себе пляшку вина, а в другій руці тримав білі троянди.

— Це вам, — сказав він, окинувши мене схвальним поглядом, і подав мені квіти. — А можна куди-небудь поставити ось це до того часу, коли буде подано десерт? — І Метью показав поглядом на пляшку.

— Дякую. Я люблю троянди. Може, поставити пляшку на підвіконня? — запропонувала я, вирушаючи на кухню за вазою для квітів.

— Чудово. Нехай постоїть на підвіконні, — погодився Метью.

Під вазу я пристосувала графин, який мені приніс кілька годин тому працівник, відповідальний за вина в кімнаті відпочинку. Він зробив це після того, як я висловила йому свій сумнів стосовно наявності цього предмета серед посуду в моєму помешканні.

Коли я повернулася з квітами, Клермон вже походжав кімнатою, з цікавістю розглядаючи гравюри.

— А знаєте, вони й справді непогані, зовсім непогані, — зауважив він, коли я ставила квіти на подряпаний комод наполеонівської доби.

— На жаль, там здебільшого сцени полювання.

— Це не пройшло повз мою увагу, — іронічно-весело зазначив Метью. Я сконфужено почервоніла.

— Ви голодні? — спитала я, зовсім забувши про обов’язкові закуски та напої, які, згідно з етикетом, слід подавати перед обідом.