Сповідь відьом

Ми взялися за виделки і приступили до оленини.

— Іще одна шотландська їжа, — зауважила я, указавши ножем на м’ясо.

Метью відрізав шматочок і покуштував.

— Олень-марал. Судячи зі смаку — молодий самець із шотландських пагорбів.

Я здивовано похитала головою.

— Як я вже казав, декотрі з оповідок про вампірів є правдивими.

— А літати ви вмієте? — спитала я, вже наперед знаючи відповідь.

Клермон пирснув.

— Звісно, що ні. Цю справу ми залишаємо відьмам, оскільки ви здатні управляти стихіями. Але ми дужі й прудкі. Вампіри добре бігають та стрибають, от люди й думають, що ми здатні літати. А ще ми — економічні.

— Як це — економічні? — Я відклала виделку, засумнівавшись, що сира оленина мені до смаку.

— Наші тіла не витрачають багато енергії. Тому коли нам доводиться багато рухатися, ми маємо її з запасом.

— А ще ви мало дихаєте, — додала я, пригадавши заняття йогою, і відсьорбнула вина.

— Це справді так, — підтвердив Метью. — Наші серця б’ються не дуже швидко. Нам не треба багато їсти. Температура наших тіл низька, і це уповільнює більшість біологічних процесів у нашому організмі. Саме завдяки цьому ми й живемо так довго.

— А як щодо історій із домовинами? Кажуть, що ви мало спите, зате коли вже засинаєте, то спите, як мерці.

Метью весело вишкірився.

— Бачу, ви входите в курс справи.

Його тарілка вже була порожньою, і на ній лишилися буряки, моя теж була порожня, але на ній лишилася оленина. Я прибрала залишки другої страви і попросила Метью долити іще вина.

Головна страва була єдиною, яку треба було готувати на жару, хоча й небагато. Із земляних каштанів я встигла заздалегідь приготувати щось на кшталт витіювато-химерного пирога. Залишалося тільки обсмажити кролятину. Список інгредієнтів містив розмарин, часник та селеру. Я вирішила обійтися без часнику. Бо він сильним запахом заб’є решту інгредієнтів. До того ж саме в цій, часниковій, оповідці про вампірів дещиця істини таки була. Від селери також довелося відмовитися. Бо вампіри категорично не люблять овочі. Спеції ж, здавалося, не мали бути проблемою, тому я використала розмарин та посипала кролика перцем, коли той обсмажувався на сковорідці.

Залишивши кроля для Метью трохи сируватим, свого я навіть пересмажила, сподіваючись, так позбутися присмаку сирої оленини, який і досі стояв у роті. Зібравши все це в елегантну купу, я подала страву на стіл.

— На жаль, це обсмажена їжа, але зовсім трохи.

— Ви, мабуть, влаштовуєте мені щось на кшталт випробування, еге ж? — нахмурився Метью.

— Та ні, ні, — похапцем запевнила я його. — Але я не звикла догоджати вампірам.

— Радий чути, — стиха промимрив він і принюхався до кролика. — М-м-м, смачно пахне!

Коли він схилився над тарілкою, жар, що йшов від м’яса, посилив його запахи кориці та гвоздики. Він відколупав виделкою невеличкий шматочок пирога. Коли він опинився у нього в роті, очі вампіра здивовано розширилися.

— Земляні каштани?