Моя неймовірна подруга

Потім приїхав Донато Сарраторе, і розпочалися його п’ятнадцять днів відпустки. Він пожалкував, що син вже поїхав, але був задоволений тим, що той подався з друзями до Авелліно, щоб навчатися. «Він — серйозний хлопчина, — сказав мені Сарраторе, — зовсім як ти. Я ним дуже пишаюся, як, напевне, тобою твій батько».

Присутність того врівноваженого та впевненого в собі чоловіка мене заспокоїла. Він висловив бажання познайомитися з новими друзями Марізи, і одного вечора запросив їх на вечерю біля багаття на пляжі. Він сам збирав хмиз для вогню, а потім сидів з нами, молоддю, допізна. Хлопець, з яким зустрічалася Маріза, бриньчав на гітарі, а Донато співав. Голос в нього був чудовий. Уже за північ він сам узявся грати і робив це дуже вправно, згодом почав награвати танцювальні мелодії. Хтось вирішив потанцювати, Маріза — серед перших.

Я дивилася на того чоловіка і думала: у нього з сином не було і краплі схожості. Ніно — високий, з витонченими рисами обличчя, лоб покритий пасмами чорного волосся, рот із спокусливими соковитими губами завжди міцно стиснутий. На відміну від нього, Донато був середнього зросту, з різкими рисами, високими залисинами та невеликим ротом з тонкими, майже непомітними, губами. Ніно завжди поглядає з-під лоба, ніби не помічаючи ні людей, ні речей навколо, і цим відлякує від себе. У Донато погляд відкритий та привітний до всіх та до всього, чим викликає приязність та усмішку. У Ніно всередині є щось таке, що його непокоїть, як у Ліли. Це особливий дар, але водночас і покарання: їх постійно щось турбує, вони ніколи не дозволяють собі забутися, бояться того, що відбувається навколо. А от цей чоловік — ні; здається, його тішить будь-який прояв життя, практично кожна прожита мить дарує йому якесь особливе задоволення.

Із того самого вечора батько Ніно здавався мені надійним засобом не лише проти душевної темряви, у яку мене штовхнув його син, покинувши мене після однісінького, ледве відчутного поцілунку, а й навіть проти тої (я сама здивувалася, усвідомивши це), у яку мене раніше штовхнула Ліла, не відповідаючи на мої листи. Вони з Ніно майже не знайомі, — думала я про себе, — не спілкуються одне з одним, але попри це здаються дуже схожими: не потребують нікого і нічого, самі знають, що добре і що погано. А якщо вони помиляються? Що такого вже страшного в Марчелло Соларі, що такого вже страшного в Донато Сарраторе? Я не розуміла. Я любила і Лілу, і Ніно, я сумувала за ними, за кожним по-різному. Але я була вдячна тому ненависному власному синові батькові, який приділяв увагу мені, усім нам, молоді, дарував нам радість та щастя вечорами на Маронті. Несподівано для себе я почувалася втішеною тим, що ні Ліли, ні Ніно в цей час не було на острові.