Покривало Ізіди. Нарис історії ідеї Природи

«Тімей» Платона, таким чином, належить цій досократичній традиції, це стає зрозумілим на початку «Крітія» — діалогу, покликаного бути продовженням «Тімея». Платон згадує тут про Бога, який є світом, та підсумовує попередній діалог: «Цей Бог [йдеться про світ], який одного дня народився насправді і який щойно народився у дискурсі…» На думку Платона, дискурс «Тімея» є, таким чином, новим народженням Космосу, він є Всесвітом-Поемою, адже його структура імітує структуру та походження Космосу[711]. Роль філософа полягає у тому, щоб імітувати, наскільки це можливо, у poiesis дискурсу poiesis Всесвіту. Ця дія є поетичним жертвопринесенням, прославлянням Поетом Всесвіту. Ця традиція матиме продовження у неоплатонізмі[712].

Також цікаво нагадати, що за часів Платона існували моделі світу, наприклад, армілярні[713] сфери. Як зазначив Люк Брісон, ці предмети слугували для пояснення, наприклад, створення Душі світу в «Тімеї»[714]. Так само, як Гомер описав щит Ахілла, створений богом Гефестом, тобто запропонував модель світу та відтворив своєрідним чином сам світ, Платон описав створення армілярних сфер — моделі світу і, таким чином, описав створення світу. Такі механічні моделі можна знайти у X книзі «Держави» (616 с) та у «Політику» (270 а).

За доби Відродження ідея Всесвіту-Поеми залишається дуже впливовою, проте набуває форми, що її можна назвати піфагорейською, інспірованою неоплатоністською традицією. Я маю на думці, що поети претендують на створення поем, які своїми числовими відношеннями — числа пісень чи строф чи віршів, відтворюють числа та міри універсуму[715].

Ностальгія за Всесвітом-поемою особливо посилиться наприкінці XVIII ст. та на початку XIX ст. Тоді починають мріяти про нового Лукреція. Поема «Гермес» Шеньє є спробою написати нову поему «Про природу речей». Проте прагнення поета залишитися вірним науковим досягненням Ньютона шкодить його поетичному натхненню. Втім у поемі є чудові уривки, наприклад, про політ поета, який стає зіркою поміж інших зірок та екстатично занурюється у нескінченність. Ґьоте, який також хотів стати новим Лукрецієм, так і не зміг створити велику космічну поему, яку збирався написати разом із Шеллінґом[716]. Поеми, що складають збірку «Gott und Welt» (Бог і світ), є фрагментами чи нарисами цього проекту.

У XIX столітті, зокрема у 1848 році, ідею Всесвіту-Поеми віднаходимо у «Евриці» Едгара По. Він описує грандіозну пульсацію, вічне повернення всесвіту, гру сил розширення та зосередження, діастоли та систоли у поемі, написаній прозою, сама краса якої, заявляє По, є гарантією її істинності. Всесвіт, таким чином, уподібнюється витвору мистецтва, а витвір мистецтва — всесвіту[717].