Я 11–17… Небезпечний маршрут
- Автор: Ардаматский Василий Иванович
- Год: 1965
- Язык: украинский
- Год: "Веселка"
- Переводчик: Григорій Г. Кулінич
- Жанр: Другие приключения
Электронная книга - «Я 11–17… Небезпечний маршрут». Краткое содержание книги:
В повісті «Я 11–17…» розповідається про незвичайні пригоди і славні подвиги в тилу ворога під час Вітчизняної війни радянського розвідника Дементьєва, який діє під ім'ям німецького капітана Рюкерта.
Сюжет повісті «Небезпечний маршрут» розгортається в післявоєнні часи. Іноземну розвідку зацікавив наш засекречений науково-дослідний інститут, і вона засилає у Радянський Союз досвідченого шпигуна, який уже побував у багатьох країнах. Та на цей раз йому не пощастило — після довгої і напруженої боротьби органи державної безпеки ловлять злочинця.
Дружина Потапова, коли їй подзвонив полковник Астангов, спочатку злякалась — чи не трапилося чогось з чоловіком. Але потім вона почула ще більш несподіванішу і незрозумілішу річ, — полковник тоном наказу запропонував їй піти сьогодні з Потаповим у театр.
— В який театр? — здивувалась вона.
— У який? — перепитав полковник і засміявся. — Слово честі, не знаю. Я наказав дістати два квитки в найкращий театр. Але квитки ще не одержав. Я віддам їх Потапову. Отже, приготуйтеся. Форма одягу — театральна.
Але Лена дуже добре знала свого чоловіка, щоб зустріти його вже у вечірньому платті. Вона все приготувала, але зустрічати його вийшла в своєму звичайному літньому халатику.
— Ти знаєш… — розгублено сказав Потапов, — нам треба їхати в театр.
— У театр? — Лена зробила здивований вигляд.
— Ой, невже в оперу? Це ж чудово! Я вмить одягнусь. А ти сідай і обідай. Я зараз!
— А хто ж буде з Вітькою? — спитав Потапов, коли дружина повернулася вже у гарному платті.
— Я одвела його до Горюнових. Він там і спатиме.
Потапов розсміявся.
— Чого ти смієшся?
— Як ти добре розіграла здивування, що ми їдемо в театр. Ну добре — поїхали!
… Йшла вже друга дія опери, а Потапов ніяк не міг розібрати, що відбувається там, на сцені. Окремо він чув музику — вона то тривожила, то заспокоювала. І окремо — розрізнено і туманно — він бачив, як на сцені якісь старомодні люди ходили, співали, сміялися, сперечались… І раптом на якусь хвилину виразно побачив усе: похилений млин у сніговій шапці, ліс в далині, а поблизу на витоптаному снігу стоять двоє, цілячись один в одного з пістолетів. Вмить це злилося з іншою картинок, коло дерева лежить Гончаров, у нього біле-біле обличчя, по якому лазять мурашки… Потапов мимоволі стиснув руку дружини.
— Як чудово співає… — прошепотіла вона. У цей час в оркестрі наростала тривожна музика, вона ширилась, злітала дедалі вище і враз обірвалася страшенним ударом пострілу.
Потапов здригнувся. Один з тих, що стояли на снігу, впав, і одразу завіса закрила сцену. Потапов здивовано озирався на присутніх, що захоплено кричали і плескали.
— Який чарівний голос у Ленського. Правда? — спитала Лена.
— Так. Прекрасний… — розгублено відповів Потапов.
— Може, пройдемось?
— Давай краще посидимо, — механічно промовив Потапов, дивлячись у якусь точку на завісі, яка ще злегка гойдалася.
І Лена слухняно лишилася сидіти. Вона терпляче мовчала, бо знала — Микола зараз думає про своє, і те, що він думає, дуже далеке від цього залу…
Окайомов уперше дивився спектакль у своєму театрі. Оперу він ніколи не любив — йому просто захотілося трохи пізніше приїхати в гуртожиток. Білетерка посадила його на вільне місце в бічній ложі.
— Звідси дуже добре видно, — сказала вона. — «Євгеній Онегін» — наш кращий спектакль, і сьогодні співає Соколов. Вам пощастило, дістанете велике задоволення.
Але ніякого задоволення Окайомов не дістав. Навпаки, як зазвучала задумлива мелодія увертюри, Окайомова охопило дивне відчуття, зрозуміти якого він не міг. У цьому відчутті якось незрозуміло поєднувалися роздратування і страх. Коли завіса піднялася, зі сцени полилася весела і в той же час сумна пісня селян, і обличчя глядачів у залі від цієї пісні наче проясніли, у Окайомова аж мороз по спині пройшов. Він глянув на сивого чоловіка, який сидів позад нього, і той, кивнувши на згоду головою, захоплено прошепотів:
— Яка музика!..
Окайомов зрозумів, що його дратує: він просто не міг примиритися з тим, що в цій країні може бути щось хороше, — нема і не може, не повинно бути! Але він не розумів, чого йому страшно. Тим часом природа цього страху була звичайна — у музиці Чайковського звучало безсмертя народу, проти якого боровся Окайомов, вважаючи себе в цій боротьбі великою і грізною силою, а музика нагадувала про його нікчемність і безсилля, але саме цього він і не розумів.
Під час антрактів старенька білетерка зустрічала Окайомова коло дверей ложі незмінним запитанням:
— Ну що скажете?
— Здорово, здорово!.. — сердито відповідав він і поспішав швидше відкараскатися од неї.
Окайомов давно міг піти з театру, але вирішив, що це буде необережно — спробуй потім пояснити косоокому Боркову, чому він не дослухав чудового спектаклю.
Коли опера закінчилась, Окайомов вийшов з театру і зупинився біля колони, стежачи, як роз'їжджається публіка. Страх проймав його і тут — неначе всі ці люди, що виходили з театру, несли з собою те, що лякало Окайомова там, у залі для глядачів. Окайомов придивлявся до облич людей, що проходили повз нього. Це були найрізноманітніші обличчя — веселі і задумливі, молоді й старі, але у всіх було щось спільне — невловиме і страшне.