Я 11–17… Небезпечний маршрут
- Автор: Ардаматский Василий Иванович
- Год: 1965
- Язык: украинский
- Год: "Веселка"
- Переводчик: Григорій Г. Кулінич
- Жанр: Другие приключения
Электронная книга - «Я 11–17… Небезпечний маршрут». Краткое содержание книги:
В повісті «Я 11–17…» розповідається про незвичайні пригоди і славні подвиги в тилу ворога під час Вітчизняної війни радянського розвідника Дементьєва, який діє під ім'ям німецького капітана Рюкерта.
Сюжет повісті «Небезпечний маршрут» розгортається в післявоєнні часи. Іноземну розвідку зацікавив наш засекречений науково-дослідний інститут, і вона засилає у Радянський Союз досвідченого шпигуна, який уже побував у багатьох країнах. Та на цей раз йому не пощастило — після довгої і напруженої боротьби органи державної безпеки ловлять злочинця.
— Значить, Борков не бреше?.. — переможно крикнув Коля.
— Так, було… — Окайомов сів.
— Не можна ж так, товаришу Гудков! — знову вигукнув Коля Борков. — Ти наче з місяця впав…
Усі засміялися і, може, саме цей сміх і врятував Окайомова — люди вволю посміялися над «чоловіком, що впав з місяця», і більше про нього вже не хотіли думати.
— Як там, на місяці, бензин дурно дають? — підштовхнув Окайомова ліктем старий тесля.
— Дурно. — Окайомов посміхнувся.
У цей час уже виступала дівчина-прибиральниця. Поглядаючи смішливими очима на теслю, вона робила вигляд, що щиро дивується, звідки це стільки гвіздків береться у смітті, коли вона підмітає сцену? «За тиждень цілий кілограм намітаю!..»
Нарада закінчилася о четвертій годині. Коло виходу з театру Окайомов зіткнувся з Колега Борковим, який пропустив його повз себе, проводжаючи пильним косим поглядом. Окайомов зіщулився од цього погляду; йому здавалося, що Коля дивиться кудись убік, а бачить його — Окайомова.
Накрапав дощ. Окайомов перебіг через вулицю і ввійшов у кафе.
Йому треба було чекати майже дві години. У кафе було безлюдно, але він зайняв найдальший столик, за мармуровою колоною. Там його і офіціантка побачила не одразу.
Трохи заспокоївшись після наради, Окайомов прийшов до висновку, що він вчасно визнав свою помилку перед зборами.
За десять хвилин шоста Окайомов вийшов з кафе.
За п'ять хвилин він був на перехресті, поблизу інституту Вольського. Рівно о шостій він був од нього за п'ятдесят кроків. У три хвилини на сьому він порівнявся з дверима інституту, і саме в цей час на тротуар ринув потік працівників інституту.
Окайомов опинився в центрі цього натовпу і пішов з ним тротуаром.
Він ішов з виглядом людини, що глибоко замислилася над своїми справами, яку ніщо на світі не цікавить. А насправді він напружено прислухався до розмов навколо себе. І ось що він почув:
— Ні, дорогий Петре Олексійовичу, ваш «Спартак» горить, як свічка. Програти «Локомотиву» — це ж треба вміти!
— Нічого, любий, курчат, як відомо, восени лічать. Мене хвилює інше — Аксенчука-то нашого звільнили? Звільнили.
— А хто ж тепер діставатиме нам квитки на стадіон?
— А ви зверніться на цій підставі до Вольського, щоб він переглянув наказ.
— Авжеж, ходак за квитками з Аксенчука був чудовий.
— Принциповий ледар і базікало!
— Давно його треба було вигнати…
— Я його бачив зараз. Пішов у кабінет до Вольського відхідну слухати. Блідий, мов небіжчик.
— Тут збліднеш. Вилетіти з інституту з характеристикою ледаря. Спробуй влаштуватися куди-небудь.
Окайомов раптом зупинився коло афішного щита, і натовп співробітників проминув його. Такої удачі він не чекав. Він збирався багато днів отак змішуватися з натовпом співробітників інституту, які йшли з роботи, і поступово взнавати корисні відомості. А щастя прийшло одразу в перший день. «Аксенчук… Аксенчук…» — повторював про себе Окайомов…
Розділ шостий
Микола Аксенчук міг розраховувати тільки на всім відому людяність професора Вольського. Увійшовши до нього в кабінет, Аксенчук схопився рукою за лоб і похитнувся.
— Що з вами? — стурбовано запитав Вольський.
— Нічого, нічого… — Наче зібравши останні сили, Аксенчук підійшов до стола.
Вольський подав йому склянку води:
— Сідайте, випийте.
Аксенчук судорожними ковтками осушив до дна склянку і благально подивився на Вольського:
— Сергію Дмитровичу, я пропав. Мені краще не жити, — заговорив він тихо і жалібно. — Я винний. Знаю. Але я благаю вас по-людському задуматися над моєю долею. Піти з такого інституту! Це ж кінець. Так, так, Сергію Дмитровичу, кінець. А я ж тільки почав жити. От я вийду зараз з інституту, і за його дверима лишиться все — і минуле, і майбутнє. Що робити? Лізти в петлю? Так, так, лізти в петлю… — Аксенчук замовк, обхопивши голову руками.
— У петлю — це дурниця. Ви молодий, у вас попереду все життя… — Для Вольського ця розмова була тяжким випробуванням. Ще зранку він думав про неї як про необхідність, котрої не можна уникнути, і збирався закінчити розмову швидко й рішуче. Але так не вийшло, і ось тепер треба втішати цього Аксенчука. — Ви прекрасно влаштуєтеся в іншому місці і будете працювати.
— Та хто ж мене візьме, Сергію Дмитровичу? — майже ридаючи, вигукнув Аксенчук.
— Вірно, влаштуватися буде нелегко. Але покарання є покарання. І воно вас, молодого спеціаліста, навчить на все життя. А кінець кінцем ви все-таки влаштуєтеся і будете працювати.