Мене називають Червоний

— Що ж, тоді ми теж так малюватимемо, — сказав цей жартівливий убивця-дотепник.

— Ні, ми не малюватимемо! — відповів я. — Ти що — не зрозумів, як боявся вбитий тобою Заріф-ефенді наслідувати європейців? Але й ті, кого це не лякатиме, опиняться біля тих самих воріт, що й він. Зрештою мусульманські стилі відімруть, барви вицвітуть і наші книги та ілюстрації перестануть будь-кого цікавити. А якщо хтось і зверне на них увагу, то, нічого для себе не відкривши, лиш незадоволено буркне: «Чому немає перспективи?» або ж: «Від цих книжок аніякого толку». Наші роботи очікує лихоліття. Вони поступово гинутимуть, як пропадатиме й інтерес до них. Гуміарабік для палітурок виготовляють з риби, кісток і меду, сторінки глянцюють шліхтою, замішаною на яйцях та крохмалі, тож наші книги із задоволенням злопають ненаситні нахабні миші, сточать хробаки, згризуть білі мурахи й тисячі різноманітних комашин. Харцизи, байдужа челядь, діти, жінки бездумно шматуватимуть сторінки, розпалюючи ними вогонь; діти, граючись, виколюватимуть очі зображеним на них султаничам, витиратимуть сторінками соплі й мазюкатимуть чорними калямами береги. Ті, хто вбачатиме гріх у наших роботах, — або позамальовують їх, або знищать, або скористаються ними для створення інших ілюстрацій чи залишать собі для розваги. Матері рватимуть сороміцькі рисунки, а їхні чоловіки й старші сини тихцем бризкатимуть на них своїм сім'ям; через це та ще через бруд, сирість, людське харкання, нечистоти й недоїдки сторінки позлипаються. На злиплих, запліснявілих і загиджених місцях виступлять плями, що нагадуватимуть гнояки. А потім дощі, селі, багнисті потоки остаточно зітруть з лиця землі наші книжки. Перетворять їх на нікому не потрібну багнюку, де кишітиме комашня. А якось з-під груди пошматованих, вицвілих, дірявих, мов решето, сторінок витягнуть останню суху-сухісіньку й чисту книжку, чиясь рука безжально кине її у всепоглинаюче полум'я вогню. Чи збереглася за цих двадцять літ хоча б одна книжка в якомусь зі згорілих махаллє? В цьому місті через кожних три роки гине значно більше книжок і бібліотек, аніж тоді в Багдаді, коли їх палили й топили монголи. Який маляр може собі уявити, що його дива житимуть понад сотню літ, що колись хтось, глянувши на малюнок, згадає його, як Бехзата? Та така доля чекає не лише наші роботи, завдяки вогню, хробакам і людській байдужості на світі немає нічого вічного. Зникне все, все: Ширін, яка з гордістю дивиться з вікна на Хосрова, Хосров, котрий спостерігає, як Ширін купається в сяйві місяця, всі закохані з їх млосними ніжними поглядами; Рустем і задушений ним на дні колодязя білий шайтан; Маджнун, збожеволілий від кохання, який у пустелі ділиться горем зі своїми друзями — білим тигром і гірською козою; повішений на гілляці зрадливий чабанський пес, який щоночі злигувався з вовчицею і дарував їй вівцю з отари, оті всі квітки, янголи, листочки дерев, птиці, виведені на берегах зі слізьми на очах; музиканти, котрі виграють на уду, намальовані, як доповнення до загадкової поезії Гафіза;[142] настінні візерунки, через які осліпли тисячі, десятки тисяч майстрів, а підмайстри зіпсували зір; усі ті бейти,[143] скриті в рамках, які переходять одна в одну; непоказні підписи, заховані серед стін, у закутках, у налобних прикрасах, на дорогах, у колючих чагарниках, поміж скель; квіти на ковдрах, якими вкриваються закохані; стяті ґяурські голови під час переможної облоги покійного діда нашого падишаха ворожої фортеці; ґяурський посол, який цілує стопу великого батька нашого султана й домальовані тобою замолоду гармати, рушниці, намети на тлі цієї сцени; усі шайтани — з рогами й безрогі, хвостаті й безхвості, з гострими зубами й з нагостреними кігтями; тисячі різноманітних птахів, серед яких — мудрий одуд, стрибучий горобець, перський коршак, соловей з віршів; тихі коти, скажені пси, метушливі хмари; невисока люба серцю травичка з тисяч ілюстрацій; скелі з їхніми незграбними тінями; десятки тисяч кипарисів, чинарів, гранатів, на яких із терпінням, гідним пророка, виведено кожен листочок; сотні тисяч тугр і палаци, які існували в далекі роки правління Тимура й шаха Тахмаспа, але прикрашають оповіді ще давніших епох; десятки тисяч печальних принців, вони слухають музику у виконанні вродливих юнаків і жінок, що сидять на казкових килимах під весняними деревами або ж серед степових квітів; оті килими й викладені кахлем підлоги, які завдячують своєю досконалістю впродовж останніх півтори сотні літ тисячам учнів від Самарканда до Стамбула, котрі, вмиваючись слізьми, зносили побої художників-майстрів; зникне все те, що ти малюєш із такою наснагою: оті казкові сади й шуліки; неймовірні зображення смерті й воєнних баталій; хитрощами заманені в пастку падишахи й граційні сполохані газелі, які кидаються навтьоки; деви й помирущі шахи, полонені вороги, ґяурські ґаліони й міста, оповиті сяйвом зоряні ночі, які переливаються світлом, ніби чорний дах, кипариси, немов примари, сцени кохання й смерті, забарвлені в червоне. Зникне все.