Мене називають Червоний

— Давайте продовжимо ілюструвати книгу, — промовив я, — все стане на свої місця.

— Хтось із малярів — душогуб, далі я працюватиму з Карою-ефенді.

Може, він хоче, щоб я вбив його?

— А де зараз Кара? — запитав я. — Де ваша дочка з дітьми?

Знову, неначе хтось невідомий укладав свою силу в мої слова, проте я не міг опанувати себе. Тепер мої надії й щастя втрачено. Залишалося бути кмітливим і глузливим. За спиною цих двох моїх коханих джинів кмітливості й глузів стоїть сам шайтан. Він — їхній володар, який уселився в мене. За ворітьми двору озвіріло вили пси, ніби почули запах свіжої крові.

Чи переживав я вже колись ці хвилини? Давно-давно в місті на краю світу, в сяйві свічки я, не помічаючи, як за вікном сипле сніг, і обливаючись слізьми, клявся одному смердючому одурілому дідові в своїй невинності. А він звинувачував мене у викраденні фарб. Тоді теж за ворітьми, ніби вчувши запах крові, оскаженіло вили собаки. В Еніште-ефенді та того злого дідугана в зморшках були однакові гострі підборіддя. Він таки вп'явся в мене своїми безжальними очима. Збирається, розчавивши, переступити через мене, — розумів я. Цей недобрий спогад з моїх учнівських часів, коли мені минало десятий, завжди зринав у пам'яті, як малюнок із чіткими лініями, але блідими барвами. Нині для мене й ця мить була — немов блідий спомин із чіткими обрисами.

Майстер Осман учив нас усвідомлювати свою сутність художника. Поки зривався з місця, ходив довкола Еніште-ефенді, я вибрав з-поміж скляних, фарфорових, кришталевих каламарів — бронзовий; маляр, який не дрімав у мені, змальовував усе, що я роблю й бачу у блідих кольорах, наче далекий спомин минулого, а не нинішня мить. Пригадуєте, як нам сняться сни, в яких ми бачимо себе зі сторони й у нас іде мороз поза шкірою? Я був у подібному стані. Тримаючи в руці важезний бронзовий каламар з вузькою шиєю, я сказав: