Історія України-Руси. До року 1340

Сей лїсовий пояс, як я вже казав, служив резервоаром для степової української людности, що відступала сюди в особливо тяжких часах і потім в лекших обставинах кольонїзувала наново полишені простори. Що такий був нормальний напрям кольонїзації — з полїся на полудень, доводять нам найстарші переписи української людности, з середини XVI в.: в них того руху з заходу на схід, котрим нїби то мала бути наново залюднена Україна по спустошенню Бату, ще зовсїм не видко — він витворив ся пізнїйше, під впливом спеціальних, соціально-економічних причин. Натомість на напрям кольонїзації з Полїся в сих переписях маємо богаті вказівки в іменних призвищах осадників 27).

Що в залюдненню полудневої України, за лїнїєю лїсів, не було значнїйших перерв, періодів спустїння, на се ми маємо також виразні вказівки. Давно вже піднесено ту обставину, що при таких значнїйших перервах, при цїловікових періодах повного спустїння, яке припускало ся для Поднїпровя, не могли б заховати ся до наших часів топоґрафічні й хороґрафічні назви з перед-татарських часів. А тим часом ми маємо велику масу топо- і хороґрафічних назв з полудневих частин Полянської й Сїверянської території, з Київщини, Чернигівщини й Переяславщини (й мали б, певно, без порівняння більше, як би не зміни назв, які заходили серед самої кольонїзації, при її тяглости). Сей факт сьвідчить, що людність і за лїнїєю лїса держала ся постійно, або з такими невеликими перервами, що певна тяглість все задержувала ся від перед-татарських аж до найновійших часів. Для Заднїпровя ми маємо ще иньший анальоґічний факт — се традиція про етноґрафічну сїверську територію протягом всього переходового часу: в описях надднїпрянських замків з середини XVI в. і в иньших памятках осадники старої Сїверянської території звуть ся Севруками, а переяславські уходи — „сїверськими”; сї сїверські уходи сягають на полудень до порічя Ворскли — границї сїверянської кольонїзації в княжі часи, і сей факт виразно вказує на захованнє неперерваної традиції, а значить і кольонїзації з княжих часів 28).

Коли порівнювати взагалї сї обставини, в яких жило Поднїпровє, з обставинами, в яких жили иньші українські й неукраїнські землї під татарською зверхністю, то можна б піднести одну обставину на некористь Поднїпровя — що воно жило в безпосереднїй близькости Татарів. Але ся близькість сама по собі не була ще такою страшною для тодїшнїх людей. Ми маємо незвичайно цїкавий з сього погляду епізод, перехований в північних лїтописних збірниках — про слободи татарського баскака Ахмата на Посемю. Він осадив був дві осади („слободи”) на землях кн. Олега рильського, і там зібрало ся дуже богато людей — „умножиша ся людей во свободахъ тЂхъ, со всЂхъ сторонъ сошедше ся”. Оповіданнє, писане зі становища князїв, нарікає на кривди від тих слобожан княжим людям, але що ті слобожане не були якимись розбійниками, а спокійними господарями, до бійок не охочими, показує та подробиця, що коли сусїднїй кн. Сьвятослав липовецький, відомщаючи ся за ті кривди, напав на слобожан, що йшли собі з слободи до слободи, й позабивав їх, слободи з переляку розбігли ся 29).