Історія України-Руси. До року 1340

A priori того ж більше-меньше ми могли би надїяти ся й на Поднїпровю, і дїйсно в джерелах наших не знаходимо підстави, аби инакше припускати. Але в лїтературі утворив ся з давна погляд, що має й тепер своїх досить визначних заступників, нїби Поднїпровє по татарськім погромі спустїло вповнї, стало зовсїм пустинею, так що пізнїйше, десь в XVI в. кольонїзувало ся зовсїм наново, прихожою людністю. Над сим поглядом мусимо спинити ся, аби оцїнити його наукову стійність.

Гадки про повне спустошеннє й упадок Поднїпровя сягають далеких часів. Уже в першім друкованім підручнику руської історії — київськім Синопсисї ми бачимо такий погляд, а заразом можемо слїдити, під якими впливами він виробив ся. Не знайшовши в своїх джерелах нїяких звісток про київських князїв по татарськім погромі, хиба яких титулярних, автор приходить до переконання, що Татари тодї „государство Кіевскоє ни во что обратиша”, і опираючи ся на династичних звязках, перекидає нитку історичного оповідання на державу Московську, як дальше продовженнє Київської. Реальні слїди або традиції про татарське спустошеннє, що стрічали ся на кождім кроцї в Київщинї й взагалї на Українї, а йшли від ріжних татарських спустошень, котрим підпадала вона — як нпр. спустошеннє Ідики 1416, а особливо — страшні спустошення Менглї Герая при кінцї XV в. і дальші набіги в першій половинї XVI в. — сї слїди й традиції в пізнїйших поглядах, коли затратила ся історична перспектива, сконцентрували ся коло погрома Бату, так що його руїнні наслїдки розростали ся in infinitum, і утворив ся погляд, що тодї Поднїпровє запустїло зовсїм і тільки по столїтях почало відживати 5).

Сї погляди потім дальше розвивають ся в росийській і польській історіоґрафії, в ріжних напрямах. В поглядах польських письменників Україна представляла ся безлюдною пустинею, котру аж Поляки наново кольонїзували, орґанїзувавши місцеву людність, а ще більше залюднивши пусті простори України польським селянством, й стали не тільки володарями а й твірцями нової України 6). В поглядах росийських, наслїдком ідеї, що Московська держава — се продовженнє Київської, ідеї що перейшла, щоб так сказати, в кости і плоть росийської суспільности (Ярослав, Мономах для неї стали такими ж своїми як московські князї XIII-XIV в., Нестор або Слово о п. Ігоревім стали поруч московських письменників XVI-XVII в.) вироблюєть переконаннє, що Київська Русь була далеко близша етноґрафічно й всіляко до неї, нїж до козацької України XVI-XVII в. З початку несьвідомі, несформуловані, сї погляди згодом, в другій половинї XIX в. починають укладати ся в скінчені теорії, згадані вже мною. Вони доводять, що давне Поднїпровє було залюднене Великоросиянами, отже староруська держава, її суспільно-полїтичний уклад і культура були витвором великоруського народа; що сї днїпрові Великороси по татарськім погромі виеміґровали в поволзькі краї, зміцнивши там давнїйшу великоросийську кольонїзацію, а поднїпрянські землї пізнїйше кольонїзували Українцї, прийшовши з Волини й Галичини 7).