Історія України-Руси. До року 1340
- Автор: Грушевский Михаил Сергеевич
- Серия: Історія України-Руси #3
- Год: 1993
- Язык: украинский
- Жанр: История
Электронная книга - «Історія України-Руси. До року 1340». Краткое содержание книги:
У третьому томі висвітлюється історія Галичини та Волині від утворення тут держави князя Романа Мстиславовича до загарбання значної частини території Польським королівством, а також становище Наддніпрянщини за умов панування золотоординських ханів.
І дїйсно, городи не пустїли по тім татарськім погромі. Не тільки Володимир і Галич, так страшенно знищені по словам місцевої лїтописи Татарами, відживають зараз по татарськім погромі, зістають ся далї княжими столицями й показують інтензивно житє. І спалений Татарами Чернигів слїдом знову бачимо княжим столом: там сїв зараз по татарськім походї Ростислав Михайлович, а потім його батько Михайло, коли Київ випросив собі Ярослав 16). Що місто не було зовсїм знищене, доказують то й кілька церков захованих з передтатарських часів.
Не пропав і Київ, про знищеннє котрого стільки говорило ся потім. Слїдом по татарськім погромі перебуває там Михайло, випрошує його собі Ярослав і садовить там свого боярина — „обдержати” Київ. Карпінї вправдї каже, що Київ по погромі „зійшов на нї що” 17) — „ледви лишило ся в нїм двіста домів, та й ті люде живуть в тяжкій неволї”. Але сї нарікання, певно записані з слів Киян, що мали всяку підставу нарікати на татарську пригоду — представляли річ далеко гірше, нїж вона в дїйсности була: з иньших оповідань Карпінї бачимо, що в Київі він бачив тисяцького й бояр 18), а що ще важнїйше — приїздили туди тягом цїлими компанїями купцї з ріжних країв. Так Карпінї згадує, що з ним разом приїхали до Київа купцї з Вроцлава (і видко, там лишили ся, далї з ним не поїхали), далї — купцї з Польщі й Австрії, компанїя лєвантських купцїв з Царгороду, де були купцї з Ґенуї, Венеції, Пізи, Акри, Франції 19). Отже Київ вів далї заграничну торговлю, певно — не попілом від татарських згарищ.
Супроти того й слова Карпінї про повний упадок Київа і тих двіста домів треба уважати або сильно пересоленими, або опертими на якімсь непорозумінню 20). Зрештою і в Київі полишало ся досить памяток з перед татарських часів, а й лїтописець, описуючи подоріж Данила в 1245 р. через Київ, не каже нїчого за якесь повне спустошеннє Київа. Переяслав також, видко, не зник з землї, бо теж згадуєть ся в сїй Даниловій подорожи, хоч і без всяких близших подробиць 21).
Коли таким чином навіть найбільше поруйновані Татарами городи повставали слїдом з попілу, тим меньше можливости говорити про спустїннє України, чи Поднїпровя взагалї під татарською бурею 22).
Повторяю, татарський похід зовсїм не був несподїванкою. Коли людність більших, міцнїйших міст могла собі ставляти ділєму — чи замикати ся в замку чи тікати, людність меньших міст і сїл не могла вагати ся, тільки на вість про зближеннє Татар мусїла тїкати та ховати ся в безпечні місця. Наша староруська погранична людність взагалї була дуже рухлива, до таких пополохів призвичаєна й мобілїзувала ся дуже швидко (порівняти нпр. епізод з Юриївцями, що вибравши час серед половецької бльокади, цїлим містом дремнули під Київ 23), і навіть про татарські страхи могла завчасу поховати ся. Лїтописець, оповідаючи про подоріж Данила на Угорщину під час похода Бату, каже, що їдучи звідти в Галичину, він стрів у горах, коло Синевідська, маси народа, що тїкали в гори від Татар 24). Подібна масова втїкачка на вість про Татар мусїла мати місце й по иньшій Українї — тїкали в ліси, болота, в яри й печери. Всяких таких схованок було подостатку й у полудневій Українї, а лїсовий пояс, українське полїсє давало не меньше певний захист в небезпечних часах, як карпатські нетра.
Не треба забувати, що людність полудневої України, середнього Поднїпровя, більше нараженого на татарську небезпечність, цїлими віками жила „в грозї”, була до подібних пополохів призвичаєна, пережила кілька масових переходів з степової України в Полїсє й назад. Се були люде „подъ трубами повити, подъ шеломы възлелЂяни”, котрим і татарський погром по давнїйших прецендентах не здавав ся мабуть таким траґічним. Що найбільше відступали вони в лїси й задержували ся там довше, поки мине пополох. Тож і не диво, що про масовий перехід людности з Поднїпровя на північ, до Суздальщини, як то припускають, не можна знайти анї якихось звісток, анї слїдів або вказівок — для такого переходу не було причин у української людности 25).