Гобіт, або Туди і Звідти

— Ну, якщо вам дійсно потрібна моя порада, то я скажу, що ми нічого не можемо вдіяти, хіба що сидіти там, де сидимо. Вдень ми, безперечно, зможемо досить безпечно прокрадатися на повітря. Можливо, невдовзі можна буде послати одного чи двох із-поміж нас до намету над річкою, аби поповнити наші запаси. Але вночі всім нам слід ховатись у тунелі. А зараз я пропоную ось що. Я надіну свій перстень і проберусь у підземелля сьогодні ж опівдні — треба ж Смоґові колись передрімати — та й погляну, як він. Можливо, щось зміниться. «У кожного змія є вразливе місце», — любив казати мій тато, — а втім, я певен, що він спирався не на власний досвід...

Звичайно, ґноми охоче пристали на цю пропозицію. Вони вже почали шанувати маленького Більбо. Тепер він став справжнім ватажком їхньої виправи. У нього з’явилися власні ідеї та плани. Коли настав полудень, він уже був готовий до другої вилазки вглиб Гори. Звісно, це йому не подобалось, але він був більш-менш переконаний, що тепер на нього не чекало нічого особливо поганого. Якби ж він знав більше про драконів і про їхню підступну вдачу, то був би більш боязким і менш упевненим, що застане Смоґа сплячим.

Сонце сяяло, коли він вирушив у дорогу, але в тунелі було темно, як уночі. Світло, що пробивалося крізь щілину в дверях, невдовзі пропало. Гобіт просувався тихіше, ніж димок, підхоплений легеньким вітерцем, і вже був не від того, щоб трішки запишатися, коли наблизився до нижніх дверей. Звідти пробивався лише слабе-сенький відсвіт.

«Старий Смоґ стомився і заснув, — подумав гобіт. — Побачити він мене не зможе, та й не почує. Веселіше, Більбо!» Він забув або й ніколи не чув про властивий драконам гострий нюх. А ще — про той прикрий факт, що вони можуть спати з напіврозплющеними очима, коли щось викликає їхню підозру.

Коли Більбо визирнув із-за дверей, йому, певна річ, здалося, що Смоґ міцно спить — майже як мертвий — і майже затух, лише зрідка похропуючи й випускаючи з ніздрів цівки невидимої пари. Гобіт уже хотів поставити ногу на підлогу, коли помітив тонкий червоний промінь, що прорізався з-під приплющеного лівого Смоґового ока. Дракон лише вдавав, що спить! Він стежив за входом до тунелю! Більбо поспіхом відступив назад і благословив долю, що обдарувала його перснем. І тут Смоґ заговорив:

— Так-так, злодій! Я вловлюю твій запах і твій дух. Я чую твоє дихання. Підійди-но ближче! Поживися ще раз, не церемонься — тут усього більш ніж удосталь!

Але Більбо був не таким уже й невігласом стосовно драконів, і якщо Смоґ сподівався підманити його ближче так легко, то він прорахувався.

— Ні, дякую тобі, о Сможе Страхітливий! — відповів він. — Я прийшов не за подарунками. Я лише хотів поглянути на тебе і побачити, чи ти справді такий величезний, як про те оповідають у казках. Я в це не вірив.