Гобіт, або Туди і Звідти
- Автор: Толкин Джон Рональд Руэл
- Год: 2011
- Язык: украинский
- Год: Астролябія
- Переводчик: О. О’Лір
- Жанр: Фэнтези
Электронная книга - «Гобіт, або Туди і Звідти». Краткое содержание книги:
Написаний професором Толкіном для власних дітей, «Гобіт» відразу ж по виході у світ зустрів палке схвалення. Ця дивовижна історія, цілком закінчена та вивершена, водночас є преамбулою до «Володаря Перстенів». Видання, прикрашене чудовими ілюстраціями Алана Лі, задовольнить навіть найвибагливіших читачів.
Більбо чув це — ґноми стояли на скелях над тераскою, якраз над його головою, — і подумав: «Світку мій! То ось що їм здається, он воно як! Це ж мені, бідолашному, завжди доводилося рятувати їх у скруті, принаймні відколи чарівник нас покинув. Що ж мені робити? Я так і знав, що насамкінець зі мною трапиться щось жахливе. Не думаю, що в мене вистачить витримки ще раз побачити злощасну долину Долу, — а чого варта брама з її випарами!!!»
Тієї ночі він почувався страшенно нещасним і ніяк не міг заснути. Наступного дня всі ґноми розбрелися хто куди: дехто вправлявся в їзді на поні, дехто блукав гірськими схилами. Цілий день Більбо похнюплено сидів на зеленій терасці, уп’явшись очима в камінь чи дивлячись крізь вузький пролам на захід. У нього було дивне відчуття, ніби він на щось чекає. «Може, сьогодні несподівано повернеться чарівник», — подумав він.
Коли гобіт підводив голову, то бачив невиразні обриси далекого лісу. Сонце схилилося до заходу і на його кронах запалахкотів жовтий полиск — ніби проміння пронизало останнє безбарвне листя. Невдовзі він побачив, як помаранчева куля сонця скотилася до обрію. Він підійшов до проламу — й ураз над краєм землі проступив блідий і тонкий серпик молодика.
Саме тієї миті Більбо почув позаду себе різке клацання. Там, на сірому камені серед трави, сидів здоровенний дрізд, вугільно-чорний, із блідо-жовтими грудьми, поцяткованими темними крапочками. Клац! То він упіймав равлика і гатив ним об камінь. Клац! Клац!
І раптом Більбо осяяло. Забувши про небезпеку, він став на карнизі, замахав руками і закричав, кличучи ґномів. Ті, що були поблизу, щодуху кинулися до нього карнизом, перечіпаючись через каміння і не розуміючи, що там трапилось. Інші кричали, щоб їх підняли на мотузках (звісно, за винятком Бомбура — він спав).
Більбо швиденько все пояснив. Усі заніміли: гобіт стояв біля сірого каменя, а ґноми з розмаяними бородами нетерпляче чекали. Сонце спускалося дедалі нижче, і надії їхні згасали. Ось воно закотилося за смугу червонястих хмар і зникло з очей. Ґноми застогнали, але Більбо стояв нерухомо. Молодик западав за обрій. Поночіло. І раптом, коли надії в них майже не лишилося, крізь просвіт у хмарах вистромився, ніби палець, червоний промінь сонця. Сонячний зайчик ковзнув просто крізь пролам на тераску й упав на гладеньку поверхню скелястої стіни. Старий дрізд, який, схиливши голову набік, теж стежив за променем оченятами-намистинками зі свого високого сідала, зненацька защебетав. Пролунав гучний тріск. Від стіни, приблизно за три фути від землі, відпала кам’яна лусочка. На її місці зненацька з’явилася шпаринка.
Мерщій, аж тремтячи, щоб не проґавити моменту, ґноми кинулися до скелі й навалилися на неї — але марно.
— Ключ! Ключ! — закричав Більбо. — Де Торін?
Підбіг Торін.
— Ключ! — не вгавав Більбо. — Ключ, який був при мапі! Давай його сюди, доки не пізно!
Торін виступив наперед, зняв із шиї ланцюжок, на якому висів ключ, і вставив його у шпаринку. Ключ підійшов і повернувся! Клац! Сонячний зайчик ковзнув назад, сонце сіло, місяць щез, і небо затопила темінь. Тепер вони навалились усі гуртом, і поволі частина скелястої стіни піддалася. Прорізались і розширились довгі рівні щілини. Вималювалися двері у п’ять футів заввишки і в три завширшки — і повільно та беззвучно прочинилися досередини. Перед очима в них стояла густа темрява, яка, здавалося, випливала з отвору в гірському схилі, ніби пара, — глибока непроглядна темрява, бездонна паща, що западала вниз.
XII
Про що стало відомо за дверима
Досить довго ґноми стояли в темряві перед дверима і радились, аж нарешті Торін виголосив:
— Саме час нашому вельмишановному панові Торбину, який зарекомендував себе протягом нашої довгої подорожі як добрий товариш і як гобіт, наділений відвагою та кмітливістю, надзвичайними для його маленького зросту, і, якщо можна так висловитись, обдарований везучістю, що набагато перевершує пересічну, — тепер йому саме час виконати місію, заради якої його й було прийнято до нашої Компанії: тепер йому саме час заробити свою Винагороду.
Вам знайомий Торінів стиль в особливо важливих випадках, тож далі я не цитуватиму, хоча промова його була набагато довшою. Безперечно, то був особливо важливий випадок, але Більбо взяла нетерплячка. На той час він також досить добре вивчив Торіна і розумів, до чого той хилить.