Що з тебе виросте, Фрітьофе? Людина, яку покликало море
- Автор: Центкевич Аліна, Центкевич Чеслав
- Год: 1982
- Язык: украинский
- Год: "Дніпро"
- Переводчик: Йосип Брояк
- Жанр: Биографии и мемуары
Электронная книга - «Що з тебе виросте, Фрітьофе? Людина, яку покликало море». Краткое содержание книги:
полярників-першопрохідців Фрітьофа Нансена (1861–1930) і Руала Амундсена (1872–1928), які
під час своїх героїчних, сповнених незвичайних пригод експедицій зробили ряд видатних
географічних і наукових відкриттів.
— Усі спішні, — почув він, ще більше здивувавшись.
Відколи існує їхній порт, ніколи нічого такого не траплялося. Шкіпери мисливських і рибальських суден, як правило, надсилали телеграми своїм судновласникам короткі, родинам — лаконічні, щоб дешевше обходилися. А тут…
— Та це ж треба по літерах передати цілу книгу! — почав він бурчати і раптом урвав мову, кинувши оком на підпис.
Від подиву в нього одібрало мову. Змінившись від хвилювання в обличчі, він схилився, подав телеграфістці, що сиділа збоку, депешу, адресовану Єві Нансен, вибіг із-за перегородки і, все ще не в силі здобутись на слово, почав міцно тиснути руки своїм дорогим відвідувачам.
Малий порт, що дрімав над спокійним фіордом, став раптом відомий усьому світові. Кілька днів і ночей безперервно передавалася по телеграфу радісна звістка. Ті, котрих уже майже оплакали як загиблих, повернулися живі й здорові. У Вардьо безперервним потоком ішли поздоровчі телеграми з усіх куточків Норвегії. І мало не з усієї земної кулі.
Довідавшись, що в місті перебуває професор Мон, який був ніби хрещеним батьком експедиції, Нансен кулею влетів до нього в номер готелю. Професор саме відпочивав і тепер миттю зірвався з ліжка.
— Я ж попереджав, щоб нікого не впускали! — крикнув він суворо, пильно дивлячись на прибульця. І раптом люлька у нього випала з уст. — Поки я не почув твого голосу, то гадав, що переді мною дух. Слава богу, синку, що ти живий! — схвильовано вигукнув Мон.
Настали дні щедрої винагороди за страждання, дні радісних зустрічей з Євою і Лів, яка не пам'ятала батька, з приятелями.
Радість повернення була затьмарена тільки турботою про судно і членів експедиції. Коли минули перші радісні хвилини, зник раптом весь оптимізм Нансена. Він поступився місцем тривозі. Чому досі ще не повернувся Свердруп? Чи не трапилося з ними якогось нещастя? Адже надходить осінь — останні дні, коли може вернутися корабель. Невже «Фрам» залишиться серед льодів Далекої Півночі ще на одну зиму?
Нансенові починали лізти в голову найгірші припущення. Його переслідувала думка про те, чи мав право він як керівник експедиції покидати товаришів і сходити з корабля, залишаючи його напризволяще. Він згадував, яких страждань зазнавали потерпілі від корабельних аварій, і вони не давали йому спокою. Він сам готовий був вирушити на пошуки «Фрама», але де його зараз шукати на величезних крижаних просторах?
У Вардьо вже стояла яхта, готова до відплиття у Льодовитий океан на пошуки загиблого «Фрама» та його екіпажу.
Не минуло й тижня після повернення, як одного пізнього вечора хтось постукав у двері каюти на кораблі, де оселилося подружжя Нансенів. Якийсь чоловік хотів неодмінно побачитися з доктором. Одразу, негайно. Дуже важлива звістка. Тремтячими руками Фрітьоф розпечатав депешу, яку йому приніс сам начальник пошти.
«20 серпня 1896 року. Докторові Нансену.
Скйорво. «Фрам». Прибув сьогодні в порт у доброму стані.
Всі здорові. Зараз же пливу в Тромсьо. Вітаю в рідному краю.
Отто Свердруп»
«Щось здушило мене за горло… просто не міг повірити в таке щастя. Мені здавалося, що це схоже на якусь казку. Я без кінця перечитував депешу, хотів упевнитися, що мені не сниться. Такого почуття щастя, я, мабуть, не знав ще ніколи», — згадував Нансен ті незабутні хвилини.
Вітанням не було краю. І розповідям також. Нансен і Юхансен розказували про те, що довелося пережити їм, команда «Фрама» — про дрейф корабля.
Портрет Юхансена, опублікований у виданні британського Королівського Географічного Товариства «The Geographical Journal», 1897 рік
Недарма Фрітьоф охоче повторював, що ніхто не вміє так слухати, як Єва, — уважно, мовчки, не перериваючи потоку слів, що малювали перед нею незнаний кран льодів, чужий і ворожий, який мало не забрав у неї чоловіка. Вона вміла поважати тишу, що раптом западала у колі полярників, які ніби й досі вслухались у гуркіт льодів чи якісь інші, тільки їм відомі звуки. Вона знала, коли поставити питання, яке викликало б нову хвилю спогадів, і була щаслива, що не перешкодила «шаленій» подорожі. А скільки разів протягом цих трьох довгих років, яким, здавалося, не буде кінця, її подруги повторювали: «Як ти могла? Мабуть, зовсім не любиш його. Навіщо ж ти сама послала чоловіка на вірну загибель? Ти ж не певна, що він повернеться».