Що з тебе виросте, Фрітьофе? Людина, яку покликало море
- Автор: Центкевич Аліна, Центкевич Чеслав
- Год: 1982
- Язык: украинский
- Год: "Дніпро"
- Переводчик: Йосип Брояк
- Жанр: Биографии и мемуары
Электронная книга - «Що з тебе виросте, Фрітьофе? Людина, яку покликало море». Краткое содержание книги:
полярників-першопрохідців Фрітьофа Нансена (1861–1930) і Руала Амундсена (1872–1928), які
під час своїх героїчних, сповнених незвичайних пригод експедицій зробили ряд видатних
географічних і наукових відкриттів.
…Юхансен хропе, ніби вторить тим відгомонам. Добре, що зараз його не може бачити мати. Бідолашна гірко заплакала б, уздрівши свого сина схудлого, зарослого, в брудному лахмітті, з жирними плямами сажі на обличчі…
…Ми тут самотні, покинуті, за сотні миль від того, що нам близьке й дороге. Така туга часом огортає, що можна збожеволіти».
Розділ п’ятдесятий
БОРОТЬБА З САМИМ СОБОЮ ТЯЖЧА ЗА БОРОТЬБУ З ЛЬОДАМИ
— Схаменися, що це ти витворяєш?
Лежачи у спальному мішку і старанно штопаючи панчохи, Нансен здивовано поглянув на Юхансена, який задки рачкував з тунелю до хатини.
— Ведмідь! Отут, біля самісінького входу. Всунув голову за шкуру й заглядає, — випалив Юхансен.
Не встиг Фрітьоф щось накинути на плечі, як Юхансен з рушницею в руках знов обережно поповз до виходу.
З темряви долинало щораз грізніше ричання. Навесні білі ведмеді дуже голодні. Цей, видно, мав намір будь-що забратись у нору, де жили якісь не відомі йому звірі, напевне, смачні. Ведмідь знову заричав. За хвилину розлігся тріск — так ніби звір лапою почав відвалювати каміння.
Не довго думаючи, Юхансен пальнув наосліп. Повітря струсонув несамовитий рев. Здавалося, їхня хатина от-от завалиться. Поранений звір кинувся навтіки. Мисливець погнався за ним. Нансен, сяк-так одягнувшись, вибіг на допомогу товаришеві.
— Я добив його другою кулею. Лежить там, над берегом. У тебе є ніж? Іди оббілуй його, а я тим часом притягну сани. — Обличчя Юхансена сяяло радістю.
Та коли Нансен з ножем у руках уже підходив до здобичі, наперед тішачись думкою про пишну печеню із свіжини, ведмідь раптом зірвався на ноги й чкурнув до моря. Це вже було занадто. Нансен кинувся звірові навперейми. Утікаючи, перестрашений ведмідь почав дертися на стрімчастий схил. Це його й погубило.
Шість тижнів полярники харчувалися свіжим м'ясом. Воно було дуже до речі, бо їхні харчові припаси вже кінчалися. Крім того, ведмежою кров'ю вони хоч трохи одмили бруд, до якого не могли звикнути.
Перший по довгій зимі ведмідь був провісником близької весни. Тієї весни, яка мала стати для мандрівників останньою тут, серед льодів Арктики.
Не встигли ще перші промені сонця показатися над обрієм, як обидва полярники взялися кравцювати й шевцювати. Вони не могли вирушати в таку далеку дорогу в пошарпаному вбранні. Одяг мав оберігати їх від морозу й вологи, не кажучи вже про вітер, який проникає крізь найменшу діру чи шпарину. На одяг полярники вирішили пустити вовняні ковдри, з яких був пошитий спальний мішок. На підошви до зношеного взуття пішла товста моржева шкура.
«…З жалем розставався в середині травня із старими штаньми. Вони добре мені послужили, але були вже геть порвані й важкі. Жир аж капав з них», — писав Нансен.
Обидва тяжко напрацювалися, зате могли пишатися зі своїх кравецьких здібностей. Юхансен урочисто пообіцяв собі щонайпильніше берегти свою нову куртку, щоб не показатися у Норвегії, мов якийсь волоцюга.
Треба було також заготувати на дорогу запас жиру для лампи. Примус давно вже не діяв, бо до нього не стало гасу. Тому, не вагаючись ні миті, Нансен поклав у латунну трубку від примуса коротку записку, в якій розповідав про долю своєї експедиції від того часу, коли вона залишила «Фрам» і до 17 травня 1896 року. Це був день, коли полярники вирушили із зимівника. Трубку Нансен повісив на дроті під самою стелею хатинки, як то зробив триста років тому Вільям Баренц на Новій Землі.
І знову почалася страшна боротьба людини з наїжаченого торосами кригою, простором, з часом і самим собою. Ноги, одвиклі після довгої зими від напруження, насилу призвичаювалися до тяжкого походу.
Якось під Нансеном проломився лід. Таке вже не раз траплялося з ним, він порівняно легко вибирався з ополонок. Тепер міцно прив'язані до ніг довгі лижі заскочили внизу під товсту брилу. Ніяк не можна було видобути їх звідти. Судорожно тримаючись за бамбукову палицю, Фрітьоф повис на ній, але безодня затягувала його все глибше. Занурившись уже по шию, він розпачливо крикнув раз, удруге. І захлинувся крижаною водою. Стомлений Юхансен, який човгав далеко позаду, щосили кинувся на поміч товаришеві і мало не в останню мить устиг схопити Нансена за голову й витягти на лід.