Брехуни на кушетці. Психотерапевтичні оповіді

Шеллі вдивлявся в обличчя всіх присутніх, немовби намагаючись назавжди закарбувати їх у пам’яті. Він знав, що це і є «старі-добрі деньки», і колись у майбутньому (можливо, після того, як його розіб’є інсульт, і якоїсь осінньої днини він сидітиме на галявині біля притулку для літніх людей, довкола кружлятиме сухе листя, а його коліна вкриватиме витертий картатий плед) йому хотілося б згадати кожне з цих усміхнених облич.

Тут був Джим, Залізний Герцог або Ґібралтарська Скеля — саме так його частенько називали. Він мав величезні руки й потужну нижню щелепу. Авжеж, він був крутий. Ніхто не наважувався його дурити чи блефувати.

І Вінс — просто-таки гігант. Чи гігант подеколи. Іноді він таким не був. Його стосунки з медичним центром зниження ваги Прітікіна нагадували маятник: він або лягав у клініку (іноді сигналом до цього було те, що коли він сідав грати в карти, під ним ламався стілець), або виходив із неї, стрункий і приваб­ливий, і приносив із собою дієтичну персикову содову, свіжі яблука та знежирене печиво. Приймаючи гравців у себе вдома, він зазвичай влаштовував розкішний бенкет — його дружина чудово готувала італійські страви. Та протягом кількох місяців після його перебування в центрі Прітікіна його гостина просто-таки жахала: запечені кукурудзяні тортильї, сира морк­ва і гриби, китайський курячий салат без кунжутної олії. Більшість гравців намагалися перекусити завчасно. Їм подобалася поживна їжа — що більше калорій, то краще.

Шеллі звернув увагу на Дейва — бородатого мозкоправа, який уже починав лисіти, мав поганий зір і завжди влаштовував істерики, якщо господар дому не мав гральних карт зі збільшеними зображеннями. Тоді він вибігав із будинку, і його червона подряпана «Honda Civic» із ревінням мчала до найближчого супермаркету — не надто просте завдання, враховуючи, що дехто з гравців жив за містом. Наполегливість, із якою Дейв вимагав «правильні карти», неабияк тішила всіх присутніх. Він був поганим гравцем і настільки розкидався «жестами», що більшість хлопців були переконані: йому пішло б на користь, якби він узагалі не бачив своїх карт. А найсмішніше було те, що Дейв справді вважав себе класним гравцем! Тішило й те, що зазвичай він рано виходив із гри. Тож у вівторок вони стали свідками великої загадки: чому, чорт забирай, Дейв тоді не програв?

Усіх неймовірно дивував той факт, що цей психотера­певт скидався на того, хто не дружить із власною головою, — значно більше, ніж усі присутні. Чи принаймні він був таким раніше. Та з часом Дейв поступово прийшов до тями. Зникло все пихате інтелектуальне лайно, якого йому не бракувало. Він перестав уживати складні слова. Наприклад? «Перед­остання роздача» чи «неоднозначна стратегія». А серцевий напад він зазвичай називав «цереброваскулярною несподіванкою». Що вже казати про страви, які він подавав: суші, кебаби з дині, холодний фруктовий суп, мариновані цукіні — гірші, ніж Вінсові. До них ніхто не торкався, але Дейвові знадобився цілий рік, аби це усвідомити — вже після того, як йому почали надходити анонімні факси з рецептами приготування грудинки, брауні та чизкейків.