Політ співочого каміння. Трилогія з народного життя

— Но та лем красно дякуємо тобі, золотий братику, за такий подарок, — хижо зашипіла Фіскарошка до вуйка Пірата, коли екзекутори кинулися у хлів.

— На мою веру!.. На мою веру!.. — почав перелякано клястися Австрійський Пірат. — Я, Марько, ще спав, коли прийшли за мною… то што міг вчинити?

— А хто доніс? — прокурорським тоном запитала Фіскарошка.

— Видати, ваші великі цімборове, — показав вниз на село. — Може, палестинські кумове, може, й аргентинські цімборове, а може, бразильські сватове… У них є письмо на вас, — кивнув очима на екзекуторів — ті саме витягували із хліва наш родовий вічний двигун.

Коли каральна експедиція покинула обійстя, баба із дідом сіли під стару дичку і довго шепотілися. Потім Фіскарошка встала і, наче великий полководець, окинула орлиним зором зверху із Небесі Палестину, Бразилію, Аргентину, Ватікан, Балкани і голосом військового стратега повільно, але громогласно прорекла:

— Буде вам водяноє-неправоє! Будуть ще й ваші нащадки у дванайцятому коліні давитися галушками і пирхатися смолою, коли вчують моє ім’я.

Дід Соломон, наче вірний зброєносець, стояв за Фіскарошчиною спиною, за кожним бабиним словом погрожував у долину кулаком. І коли вона закінчила свою тираду, войовниче вигукнув:

— Ми, Марько, фігу з маком крутили Францові Йовшкові, Масарику, Гортійові, Гітлєру, то свищеме й маскалям!

— Правду маєш, Мішку! — похвалила баба Соломона і, гамуючи бойовий запал вірного мужа, поблажливо мовила: — А тепер подьме собі мало дати, бо за тими політичними танцями порядний челядник і за п’янку забуде. А то вже, неборику, неспасенний гріх!

Наступного ранку Соломон із Фіскарошкою, наче закохані голуб’ята на підвіконні, сиділи у сільраді перед Австрійським Піратом.

— Гонили би вас п’яні мацури, кілько раз я вас предупреждав: лишайтеся ви ся тої паленьки, — лютів голова сільради.

— А тогди би ти што, Андрійку, гарячу смолу пив? — резюмувала баба.

— Я кілька раз говорив — сов’єтська власть — се вам не татічко Масарик із його вошливою демократійов! — вів далі своєї Австрійський Пірат. — Сов’єтська власть так любить, што зожре!..

— Слухай, Андрійку, не мели тринку-парастас… Ще тота влада не виділа сонця, авби нам заборонила гнати! — підняла повчально догори пальця Фіскарошка.

Австрійський Пірат відсахнувся і буркнув:

— Із тобою, небого сестро, говорити, як свиню до школи водити. Усе ви з Мішком виціфруєте по-своєму.

— Андрійку, а де, перебачаюся, наша апаратура? — запитав безневинно дід.

— Як де? Он там замкнута, — показав голова на сусідню комірчину. — Завтра рано прийде сам начальник міліції… І будуть вас товаріщеським судом судити — при вшиткому селові.

— Но та ми вже такоє, як арештанти?.. — зітхнула баба.

— Такоє гіби так, — кивнув головою вуйко Пірат.