Політ співочого каміння. Трилогія з народного життя
- Автор: Кешеля Дмитрий Михайлович
- Год: 2012
- Язык: украинский
- Год: Карпати
- ISBN: 978-966-671-323-3
- Жанр: Историческая проза
Электронная книга - «Політ співочого каміння. Трилогія з народного життя». Краткое содержание книги:
— Но раз так, то най свисне і рак, — згодилася баба. — Виконай тогди, ороньовий брате, нашу послідню просьбу.
— Яку?
— Дай нам із Мішком послідній раз пройтися через вшиткоє село із самогонним апаратом.
— Ви што — дурних грибів зрана нажерлися?! — аж підскочив голова.
— Сядь, кедвешний… сядь… спокойно… воли не танцюють… жаби не співають… а ти фурчиш, — мовила розважливо Фіскарошка. — Нікуди ми не втічеме. Пройдемося селом із апаратурою і вернемося…
— Не розумію: у вас направду з учора в головах миші почали нори рити, — розвів руками голова.
— Сесе, Андрійку, для нашого із дідом душевного упокоєнія, — жалібно сказала Фіскарошка. — Може, нас і засудять, розвезуть по тюрмах… Може, вже й не увидиме єден єдного. То хочеме, як молодята, пройтися вмісті, напослідок…
По недовгім часі Соломон із Фіскарошкою, немов куріпочки, уже дріботіли одне за одним сільською вулицею. Дід ніс у гатикошарці бідон, баба у лантуху — холодильник, а я тягнув за собою змієвик. На обох частинах самогонного апарату, тільки-но ми вийшли із сільради, білою крейдою Фіскарошка вивела жирну цифру „18“.
Йшли ми неспіхом, задоволені й окрилені, наче верталися із щасливого базару із заморським крамом. Запримітивши когось із сельчан, Фіскарошка витягувала, наче гуска, шию і ще здалеку бажала щастя, здоровлічка, торбу грошей і міх онуків і дітей. Щоправда, зустрічні поводились дивно: побачивши на дідові бідон, на бабі холодильник, а в моїх руках змієвик — і це серед білого дня, і не де-небудь, а в центрі села — одні перехожі, ледь відклонившись, одразу розчинялись у повітрі, інші, ще й не порівнявшись, намагалися зникнути у чиємусь дворі, або в якійсь бічній вуличці, треті ж, залігши по дворах, під парканами у бур’янах, пасли нас цікавими очиськами і ніяк не могли докумекати: чи Фіскарошка із Соломоном геть зійшли із розуму, чи вже черговий раз влада помінялася, слава тобі, Богоньку!
І тут із двору вигулькнула Кутузовка. Своїм їдким оком ця праведна жінка, здавалося, бачить до билинки не тільки те, що діється на землі грішній, але й до найдрібнішого черв’ячка під землею і найменшої піщинки під водами океанів і морів. Її цікавість завжди була настільки нестримною, що, скажімо, аби тепер перед Кутузовкою стояла дилема: вибігти, аби поговорити з нами і лишитися другого ока, а чи не висувати носа на вулицю і зберегти зір, звісно, нанашка вибрала б перший варіант.
— Йой, кого я виджу! — вибігла Кутузовка із обіймами назустріч Фіскарошці. — Коби така радість даже приснилася, першою би у неї не повірила.
— А я, кумочко, коби тепер найшла на вулиці сто золотих талярів, так би не зрадувалася, як вас увиділа! — вискнула і собі Фіскарошка.
— А што ся стало? Де ви були і што сесе такоє несете? — одразу, наче прокурор, перейшла на офіційний тон кума Кутузовка.
Від цікавості її так розпинало, що навіть шкіряну пов’язку на чолі припідняла, наче хотіла ще й вибитим оком пересвідчитись, чи то правда, що кумове із онуком серед білого дня тягнуться через село із самогонним апаратом.
— Йой, солодка кумо, стільки нараз питань насипали у вуха, што заїкатися почнеш, — мовила облесливо Фіскарошка. — Ви што, нічого не чули?
— Перебачте, кумочко, айбо мене сороки новинами не кормлять! — якось аж образливо скривилась Кутузовка.
— То што, кумо, перебачте, ви сліпа, каждий когут піє, айбо што і глуха, ото і є перша новина, — відповіла Фіскарошка. — А друга: учора сов’єтська власть видала циркуляр, за яким можете гнати паленьку, кілько лем хочете, до утопу…
Кутузовка насторожилась і враз перетворилась у велетенське вухо.
— А для сього треба лем єдну дрібницю, — вела далі Фіскарошка. — Треба принести у сільраду самогонний апарат, зареєструвати його і заплатити пару дрібних копійчат. А далі жени собі, кумочко, авби вам хоть і через ніс текло.
— Сов’єтська власть — сесе вам не татічко Масарик із його вошливою демократією!.. Сов’єтська власть так челядника любить, што лем раз! — вставив і свого золотого у бесіду дід Соломон.
Кутузовка вельми недовірливо і пильно обдивила нас, потім оглянулася навколо, а для певності ще й пов'язку знову над вибитим оком припідняла.
— Та йдіть ви до галиби![75] Не брешете? — перепитала, дрібно кліпаючи уцілілим оком.
— Но позерайся! — розвела руками Фіскарошка. — Ми їй брешемо! Ти хоть маєш одну гайку у голові: ми би серед білого дня йшли через село із апаратурою?!
І тут же Фіскарошка обернулася до Соломона:
— Діду, ану ж лем уповіш, што сесе за нумер у нас на бідоні і холодильнику?
75
Галиба, йди до галиби — незлоблива лайка