Політ співочого каміння. Трилогія з народного життя

Проте найбільше і ніким не розгадане таїнство творилося із деревами весною. Вони зацвітали, коли по схилах Небесі ще лежали острівки лінивих і замурзаних снігів. Власне, дерева навіть не зацвітали, а вибухали. Зранку, скажімо, зовсім голі, сірі й роздратовано-депресивні, а під обід — під кліп ока — їх наче накривала із небес кремово-рожева повінь. Це був цвіт, як вогонь — гарячий і спопеляючий, як крик — відчайний і благаючий, як остання любов — жагуча і печальна, як молитва — всеочищаюча і всепрощаюча. Самі ж квіти райських вічок навіть і близько не нагадували цвіт плодових дерев. Вони були схожі на мініатюрні, наче різьблені ювеліром із мармуру, рожеві лілеї. Від легенького подиху вітру квіточки починали видавати звуки, схожі на голоси безтурботних немовлят. Але не тільки у цьому таїлася загадка диво-цвітіння едемських дерев над Бентовим ярком. Вона була і в запахах, що проміннями розливалися над усіма Небесі, а далі розтікалися навколишніми долинами. Ті пахощі ніхто ні з чим у земному бутті так і не міг порівняти. Вони асоціювалися у кожної людини не стільки з ароматами, як із дивними спогадами. І навіть не із теперішнього, а з якогось загадкового, давно минулого життя — це були спогади про втрачений рай. І, вдихаючи пахощі едемських дерев, одні починали пристрасно молитись, другі безутішно плакати, а ще інші — умовкали і на лицях їх застигали печально-загадкові посмішки.

А рівно ополудні, коли у навколишніх селах церковні дзвони радісними голосами оповіщували дванадцяту годину, вихолоджене за зиму небо над нашими Небесі починало лагідніти, тепліти і враз займалося тисячами різнобарвних спалахів. Вони нагадували зграї кольорових ліхтариків, які, співаючи, все ближче підлітали до Небесі, а потім світлими й дзвінкоголосими хмаринами опускались над квітучими деревами. Це були птахи Йордани: ледь видимі людському оку, навіть менші за колібрі… Зграї птахів являлись на Небесі лишень раз у році. І саме в той день, коли зацвітали едемські дерева. І саме у ту мить, коли по навколишніх селах церковними хорами співали дзвони, славлячи ополуднішній час… І прилітали Йорданські птахи сюди, аби відгодуватись і розмножуватись. А кормились птиці тільки пахощами, які випромінювали квіти райських вічок. Йордани різнокольоровими зграйками застигали над деревами, жадібно впивались ароматами і на очах починали майже удвічі виростати. Як тільки ставали завбільшки з дитячу долоньку, тут же починали народжувати крихітних пташенят. Йорданчата вилітали прямо із материнських лон і теж починали живитися божественними ароматами едемських дерев. Все це діялося на льоту, бо Йорданські птахи були безногими. Природа їм судила завжди бути у вічному польоті… навіть народжувати… і вмирати теж… у польоті. І через це багато людей до щорічного явлення Йорданських птахів, як і до ароматів едемських квітучих дерев, ставились теж неоднозначно. Одні бачили в цьому знаки Провидіння і казали, що Всевишній голосами Йорданських птахів спілкується із нами, дітьми Небесі, а отже і своїми рідними чадами. Інші бачили у птицях вісників великих бід народних і чари магії та містики… Дуже недоброзичливо і упереджено до Йорданських птиць відносилися заздрісники… Як не як, Йорданські птиці — народжуються, живуть і навіть вмирають у прекрасному польоті. А вони, заздрісні люди, народжуються, аби тліючи і чадячи у житті, постійно отруюючи світ Господній, так само безславно і повільно згасати…