Olya_#1
- Автор: Худенко Володимир
- Год: 2018
- Язык: украинский
- Год: Мультимедійне видавництво Стрельбицького
- Жанр: Научная фантастика
Электронная книга - «Olya_#1». Краткое содержание книги:
Гострий сюжет, яскраві постаті героїв та їхні карколомні пригоди, калейдоскопічне тло створеного автором феєричного світу — то все лише засіб, щоб замислитись над сьогоднішнім буттям.
— Чорт забирай… А як… вона вижила?
- Її будуть відкачувати після зустрічі — у них стовідсотково вже чекає реанімаційна команда… Але й це ще не все. Як ти думаєш — навіщо вона так вчинила?
— Ти ж сказала — щоб ви її не зламали.
— Формально так. Але насправді ми їх усе одно хакнули, усіх трьох, дивись…
Оля прокрутила дрім, і Макс краєм ока побачив, як зарослий смаглявий хлопчина в дешевій діловій сорочці глибоко затягується інгалятором та випускає барвисту хмарку пару… а тоді двічі неуважно прокашлюється, ледь нахилившись над столом.
- Імран змоделював якихось із біса стійких ботів і заразив їх усіх ними «респіраторно»… Тих двох хакнув без проблем, і Кірочку частково також.
— То… вона дарма ризикувала?
— Аж ніяк. Вона травилась не для того, щоб від нас щось приховати чи не дати нам залізти в її голову, не дати нам взяти над нею контроль… а для того, щоб ошелешити нас на самому початку, ввести в ступор. А потім повести розмову в потрібне їй русло. І це їй вдалося — в усякому разі, якщо говорити про мене…
- І що було потім?
— Ну не знаю… Імран сказав, що я все класно зробила. Я йому не вірила… Ну, але зрештою — нам тоді вдалося домогтися свого, хоч і не одразу. Та і з нею ми також пограли — тягли розмову, скільки могли, вона вже стала відключатись, а ми все тягли…
Оля засміялась.
— Кеш та Ласка винесли її на руках — вона знепритомніла.
— Нічого собі…
— Але вона ні разу не скрикнула, не застогнала… Чорт, як же це з біса боляче — я б так ніколи не змогла…
Вона зітхнула і прокрутила дрім трошки назад.
Лице напівмертвої, роз’їденої зсередини терористки. Маска її лиця. Безсилі руки на скляночці. Трупні черви губ. Рясний піт, нерухоме лице, тріщина посмішки. Залиті сльозами скляні муляжі…
— Fuck!.. — випалив Макс, від’єднавшись від дріму і крутнувши головою. — То в чому полягає проблема? Я вже зрозумів про це чудовисько, але… що змінилось? Що ти дізналась від тих партизан?
— Важко сказати… — задумалась Оля. — Нічого конкретного, але… Судячи з їхніх обмовок і…
Вона потрусила перед лицем інєктором-мутантом і відправила його в багажник.
— Словом — вони просили дещо перевезти, але б’юсь об заклад, що це не «лід», а «мумія»…
— Мумія?
— Дідько… — вона поморщилась. — Ну ти ж не знаєш, що таке «органічний носій»? Словом — аби тебе сильно не грузити, скажімо, це коли інформацію записують на людський організм, попередньо ввівши в анабіоз…
Вона помовчала.
— Стирається все включно з особистістю, лишаються найпримітивніші функції…
Зиркнула на Макса своїм вовчим поглядом і різко опустила очі.
- І от для них це найпростіший спосіб переправки великих масивів інформації, бо на лід тут уся техніка пищить, як скажена, а так…
Знов задумалась і закуталась у светр.
— Дивно ось що — зазвичай вони торгують софтом із нами, а тут ні — вони мали на увазі щось інше. Не можу зрозуміти, що — ці два чижики самі не знали до пуття… Але мені це дико не подобається, і це пов’язано з Кірою — цього достатньо.
Вона немов щось обдумувала і врешті зважилась.
— Ми не полетимо зараз на Смоленськ-основний.
— А куди?
— На Біосферу-1, я хочу декого навідати…
— Це отой відомчий космодром Paradise Inside?..
— Так, — кивнула вона.
— Ти хочеш навідати… своїх старих знайомих? — обережно поцікавився Макс.
— Так, якщо вийде. Я вже давно не…
Вона якось дивно зиркнула на своє фальшиве тату-маячок.
Якось…
Журливо?
— Hozyajskij kreker — це з глузду з’їхати!..
Зітхнула.
— Знаєш, поки я перетирала з тими вояками, то немов…
Зиркнула йому в очі. Вже не як те звірятко, а відкрито, довірливо, щиро.
Беззахисно?
— Мені здалося, наче цих п’яти років не було, і я знову, як і тоді…
— Ти пошкодувала? — прямо спитав Макс.
Для будь-якої нормальної людини це питання прозвучало б дико… За чим вона могла пошкодувати? Що вона більше не російський апатрид із такого світового звалища, якого і в колоніях годі знайти?.. Громадянин ООН, спеціаліст Skytek — навіть його всемогутня матір вважала її тепер достойною для нього, Макса, пасією… За чим вона могла шкодувати? За тим колишнім життям, яке й життям назвати годі?..
Але Макс вже наскільки добре знав свою Олю, що питання аж ніяк не видавалось йому безглуздим.
— Пошкодувала за тим… колишнім життям? — уточнив він.
— Ні, — твердо хитнула вона головою.