Olya_#1
- Автор: Худенко Володимир
- Год: 2018
- Язык: украинский
- Год: Мультимедійне видавництво Стрельбицького
- Жанр: Научная фантастика
Электронная книга - «Olya_#1». Краткое содержание книги:
Гострий сюжет, яскраві постаті героїв та їхні карколомні пригоди, калейдоскопічне тло створеного автором феєричного світу — то все лише засіб, щоб замислитись над сьогоднішнім буттям.
За тим вони минули охоронців у шоломах і формі з емблемами — тонкими ліловими келишками на плечах, і пройшли в темний тісний коридор. Двері в його кінці роз’їхались і впустили їх у тісну тьмяну кімнатку. Світло лилося згори на овальний столик, і ще на стінах мерехтіли два екрани… Коло столика стояв атлетичної постави чоловік у светрі до горла та вузьких «вуличних» штанях із захисними гравітаційними наколінниками…
— Це Кеш і є, — пояснила Оля в ріалтаймі.
… За ним в тіні також міцна білобриса жіночка в подібному стрітстайлі — фальшиві «дизайнерські» шальвари, чорна маєчка з фіолетовою бабкою Paradise Inside…
— Це Ласка, хай колись розкажу…
І раптом Макс/Оля помітив/помітила дівчину, що стояла спиною до стінного екрану.
— Ось вона…
Вона була в красивій напівпрозорій вечірній сукні, блідо-зеленій, може, навіть брендовій… Сукня тонко облягала її стать і фосфорично поблискувала тьмяними візерунками біолюмінесценції, а вишукано вкладені світло-каштанові пасма невимушено спадали на оголену спину. Терористка обернулась і зробила нетвердий крок до столика, якось немов ослабло похитнувшись на високім підборі надпрозорої туфельки.
Вона вийшла під мляве світло, і Макс стрепенувся… стрепенувся б, аби не був у Олиному тілі, вірніше — в її спогадах… Спочатку він жахнувся її лиця. Воно було якесь вицвіле, зів’яле, нерухоме, мов маска, і піт котився по ньому зливою, проступав дрібним бісером на чолі, скочувався по впалих щоках — великі тяжкі краплини поту. Губи її були бліді-бліді, мов дві великі гусені, а очі… Спочатку Максові здалося, що вони закривавлені. Лише через хвилю він роздивився, що вони страшенно запалені — білків було геть не видно, суцільні криваві судинки, припухлі повіки нависали над ними, мов саван…
— Здравствуйте! — кволо, хрипло протягла вона російською.
І повільно… страшно… розтягла губи в напівусмішці — губи натужно тяглися й дрібно дрижали, і врешті в лівому їх кутику виступила краплинка крові.
— Я еще никогда…
Краплинка росла й покотилась вниз.
Вона з зусиллям підняла правицю і змахнула краплинку світло-зеленим напульсником-контролером сукні, швидким рухом приклала пальці до чола і на якусь невловиму мить прикрила припухлі повіки.
І знов всміхнулась губами-гусіньми, товстими трупними червами…
— …Не была в Смоленске, здесь сколько всего…
Піт зливою, піт градом… Крап, крап…
— …Интересного. Просто…
Легке запаморочення, погляд поплив.
Усмішка, мов тріщина в лиці.
— …Дух захватывает!.. Не думала, что бывают…
Захлинулась, і маска зобгалась у страшну гримасу.
Всього на невловиму мить.
— … Такие большие города — просто фантастика!.. Вы Оля, да?
Втягла повітря з ледь вловимим свистом. І відповіла, немов сама собі:
— Оля…
Видихнула, і маска лиця на мить освітилась таким невимовним болем, що здалося — вона зараз закричить. Але вона знов усміхнулась, усміхнулась ще ширше. Двома трупними червами.
А між них червоніло — ясна стікали кров’ю.
— Меня зовут Кира.
І раптом несподівано, на якусь невловиму мить… усе в ній немов погасло, і в Макса/Олю втупились дві пусті скляночки, два муляжі. Та й ті, здавалось, ось-ось луснуть і засочаться кров’ю.
— Кира Арзамасова. Для вас просто… Кира.
І вона простягла до Макса/Олі руку.
Дрім спинився.
— Чорт… що з нею? — спитав в ріалтаймі Макс, дивлячись на застиглу Кіру.
— Вона накачалась анабіотиком, — сухо одповіла Оля.
— Анабіотиком? Це ж…
— Так, це коректна назва «ін’єкції смерті».
— Це отрута.
— Ще й яка!.. Вона нищить її судини, внутрішні органи, нервову систему — випалює її зсередини. Навіть не уявляю, який це диявольський біль!..
— Чорт…
— Вона — живий мрець.
— Але навіщо?..
— Щоб ми її не зламали. Усі її комунікаційні, навігаційні та подібні імпланти стовідсотково попередньо ампутовані, отож зламати її ми можемо лише «агентурно» — ботами… Але будь-які боти покрешатся у тому диявольському бульйоні…
— Чорт…
— Подивись на той келих…
Оля підсвітила прозорий келишок на столі.
— Там електроліт. Вона буде дудлити його весь час розмови… аби вповільнити свою руйнацію.
Оля прокрутила дрім — ось вони вже сидять за столом, і обезсиліла терористка відсьорбує й відсьорбує з келишка, залишаючи на його прозорій поверхні скривавлений слід своїх губ-черв’яків…