Білий попіл
- Автор: Павлюк Ілларіон
- Год: 2019
- Язык: украинский
- Год: Видавництво Старого Лева
- ISBN: 978-617-679-526-1
- Жанр: Классические детективы
Электронная книга - «Білий попіл». Краткое содержание книги:
І я згадав…
…як дістаю шаблю з піхов на ремені чоловіка, який стоїть до мене спиною… Як рубаю його цією шаблею по шиї… І як обпалює мою щоку інший клинок, назавжди спотворивши лице шрамом… Як востаннє дивлюся на мертву Соломію, яка лежить на підлозі в жахливій позі ожилого мерця…
І я згадав…
…як біжу щодуху через хащі й гілляччя шмагає мене по обличчю, а вслід лунають постріли. Куля з глухим стуком вдаряє мені в плече. Я не відчуваю болю, та розумію, що зможу ладувати цією рукою геть недовго. Як на зло, погоня заганяє мене до ріки. Навряд чи це найкращий замір, та придумати щось ліпше я не встигаю, — й кидаюся з високої кручі просто в темну воду… Течія довго крутить мною при дні річища й не хоче відпускати з крижаних обіймів, а поранена рука відмовляється служити саме цієї миті, позбавивши мене останнього шансу… Й лише якимсь дивом, опинившись на межі цього світу, я раптом вириваюся з полону річкової води й судомно вдихаю…
І я згадав…
…як ледве розплющую очі. Я лежу на березі, й чорняві жінки наді мною здивовано вигукують щось незнайомою мовою. Встигаю лише подумати, що їх, мабуть, здивував ожилий потопельник, — і непритомнію…
Стояла тиша. Тільки потріскували лойові свічки, від яких до стелі звивалися чорні нитки кіптяви. Томаш сидів мовчки і роздивлявся мене, ніби це було найцікавіше видовисько в його житті.
Я почувався ошелешено. Томаш — навпаки, вмиротворено. Він склав руки на животі й тихенько гойдався у кріслі. А воно — ледь чутно порипувало при кожнім русі, ніби норовило його заколисати.
— Закурюй, — він чомусь вказав поглядом на мою праву руку. — Це допоможе.
І він загадково всміхнувся.
Я поглянув на свої руки. У моїх пальцях і справді був квадратик цигаркового паперу з дрібкою тютюну на ньому. Одним рухом, спритно, наче фокусник, я скрутив цигарку й встромив її собі в рота…
— Мій нещасний Хома… Ти розслідував убивство, скоєне два десятиліття тому, і єдиним підозрюваним від початку був ти сам… — сказав Томаш, стиснувши в зубах самокрутку.
Чи, може, я сам сказав це голосом Томаша… Тому що крісло, в якому він щойно сидів, було порожнє.
— Ти вже даруй старому сотникові всю цю театральщину, — говорив я сам з собою. — Ну, не міг він от просто так тебе пристрелити, якщо ти навіть не розумієш, за що. Він хотів, щоб ти пригадав.
Чиркнувши фосфорним сірником об край столу, я закурив самокрутку й затягнувся пряним димом. Потім сів у крісло й гойднувся, впершись черевиком об підлогу.
Притон Лисиці… Я пам’ятав його виразно, наче все це відбувалося годину тому. Сидячи на стільці поруч з трьома бандитами, я хвацько скрутив цигарку однією рукою. А Лисиця сказав:
— Ого! Оце так фокус!
Затягнувшись, я закашлявся, бо дуже давно не курив. А докуривши, загасив самокрутку, плюнувши собі на долоню.
Потім у кімнату ввірвалися поліціянти, і пристав Марініч прокричав:
— Маємо ордер на арешт цього чоловіка, він шахрай і злодій!
Він зауважив мій погляд і ледь помітно кивнув. Та я підвівся зі стільця й зняв зі стіни дві скляні гасові лампи. І перш ніж хтось зміг мене зупинити, прошепотівши собі: «Біжи, Тарасе!» — пожбурив їх під ноги поліціянтам, перетворивши людей на живі смолоскипи.
Потім я пригадав той ресторанчик… «Бристоль» — так він, здається, називався.
— Пробачте неотесаного селюка й налийте все ж таки чоловікові кухоль портеру.
— Якому чоловікові? — здивувався бармен.
— Чоловікові навпроти вас, — усміхнувсь я.
Гимикнувши, він поставив переді мною кухоль портеру, і я сьорбнув. А трохи згодом витягнув із кишені вишуканий емальований хрестик і поклав його на стійку перед собою.
Я згадав, як схопив за гриву коня Вія й прошепотів йому на вухо циганські закляття, дихнувши на тварину димом гашишу, а Вій затремтів усім тілом, безпорадно загрібаючи копитами тирсу, й на губах його проступила піна.
А потім мене покликала Настя:
— Пане Білий!
Згадав, як запалюю сірник об хрест Варфоломія, тримаючи в руці цигарку з гашишем.
— Там не просто тютюн, — кажу йому багатозначно, і тут-таки бадьоро додаю: — А найкращий по цей бік Дніпра!
І той день, коли я привіз пупорізку Марфу під стару вербу… Вона кричить щосили слабким старечим дискантом, а я дивлюся на неї насмішкувато.
— Знову щось не те, — кажу я їй. — Гадаю, вам забракло би сили й онука знадвору гукнути.
Я відвернувся від неї, нахилився, взяв клятий камінь, що його вручив мені сотник.