He відпускай мене

— Так, це дивно. Здавалось, що ми набагато більше мали б одні з одними перетинатись. Я бачила Ханну кілька разів. І Майкла Г.

Тоді вона сказала:

— До мене доходили чутки, що перша виїмка Рут минула дуже складно. Точно не знаю, але чула про це кілька разів.

— І я таке чула, — мовила я.

— Бідна Рут.

Ми трохи помовчали. Тоді Лора запитала:

— Це правда, Кеті? Що опікунам тепер дозволяють вибирати донорів?

Вона робила це не з інтонацією звинувачення, як це часом роблять, тому я кивнула і відповіла:

— Не завжди. Але я добре себе зарекомендувала в роботі з кількома донорами і тому час від часу можу висловити власну думку.

— Якщо ти можеш обирати, — сказала Лора, — то чому не станеш опікункою Рут?

Я стенула плечима.

— Я про це думала. Але я не певна, що це така вже добра ідея.

Лора мала збентежений вигляд.

— Але ж ви з Рут були такі близькі.

— Так, гадаю, так. Але це так само, як у тебе, Лоро. Наприкінці ми вже так не дружили.

— Ох, але ж це було так давно. Вона пережила непрості часи. І я чула, вона мала проблеми з опікунами. Їй змінили багатьох опікунів.

— Це не дивно, — сказала я. — Можеш уявити? Як це — бути опікуном Рут?

Лора усміхнулась, і на якусь мить в її очах з’явився такий вираз, наче вона от-от видасть якийсь жартик. Але вогник швидко згас, і її знову огорнув втомлений вигляд.

Ми ще трохи поговорили про Лорині проблеми — зокрема, про конкретну медсестру, яка, здавалось, мала на неї зуб. А тоді я вже мусила йти геть, тож простягнула руку до дверей і сказала, що коли наступного разу зустрінемось, нам варто порозмовляти довше. Однак ми обидві були свідомі чогось, про що не поговорили, і, думаю, обидві відчули, що прощатись отак не варто. Я навіть впевнена, що в ту мить подумки ми рухались в одному напрямку. Тож Лора сказала:

— Як дивно. Знати, що його вже немає.

Я знову повернулась на своє місце і поглянула на неї.

— Так, це справді химерно, — погодилась я. — Я насправді не можу в це повірити.

— Це так дивно, — сказала Лора. — Мабуть, мені тепер мало б бути байдуже. Але чомусь не байдуже.

— Я тебе розумію.

Аж тепер ми нарешті згадали про те, що Гейлшем закрили, і це несподівано знову нас зблизило, і ми обнялися, зовсім спонтанно — не те щоб одна одну заспокоїти, а щоб засвідчити той факт, що Гейлшем досі був у наших спогадах. Після цього мені довелось поквапитися до моєї машини.

Перші чутки про те, що Гейлшем закривають, почали доходити до мене приблизно за рік до зустрічі з Лорою на паркувальному майданчику. Я розмовляла з донором чи опікуном, і вони мимохідь згадали це, немовби очікуючи, що мені все відомо.

— Ви ж із Гейлшема, так? То це правда? — якось так.

Тоді одного дня я поверталась із клініки в Саффолку і зустріла Роджера К., молодшого на рік, і він сказав мені з усією певністю, що це от-от станеться. Гейлшем із дня на день мали закрити, будівлю і навколишні території планували продати готельній мережі. Пам’ятаю свою першу реакцію, коли він мені це повідомив. Я сказала: